Гребер вернувся назад.
— Ви вже були в каплиці? — спитав наглядач.
— Ні.
— Розірвані на шматки лежать там. — Чоловік подивився на Гребера. — Треба мати неабиякі нерви. Але ж ви солдат.
Гребер зайшов до каплиці. Потім вийшов. Наглядач стояв коло дверей.
— Жахливо, чи не так? — Він допитливо поглянув на Гребера. — Дехто втрачає тут свідомість.
Гребер нічого не відповів. За своє життя він бачив стільки трупів, що ці не справили на нього ніякого враження. Не схвилювало його навіть те, що це були цивільні люди — переважно жінки та діти. Він надивився такого вдосталь, а шматки тіл росіян, голландців, французів нічим не відрізнялись від тих, які він побачив тут.
— В конторі кладовища ваші не зареєстровані,— заявив наглядач. — Але в місті є ще два великих морги. Ви там вже були?
— Так.
— Вони хоч лід мають. Їм краще, ніж нам.
— Вони переповнені.
— Звичайно. Але вони охолоджуються. А в нас такої змоги немає. Тим часом погода стає дедалі теплішою. Досить двох нальотів підряд і сонячних днів, і в нас буде катастрофа. Доведеться копати братські могили.
Гребер кивнув. Проте він не розумів, чому катастрофа саме в цьому. Катастрофою було те, що довело до братських могил.
— Ми робимо все, що можемо, — розповідав наглядач. — Гробарів набрали, здається, скільки треба, але їх все одно не вистачає. Техніка тут, як на сьогодні, явно застаріла. До того ж релігійні відправи…
Він замовк і якусь мить замислено дивився понад муром. Потім, кивнувши, попрощався і поспішив назад до сарая — вірний, запопадливий прислужник смерті.
Греберу довелося трохи почекати; дві похоронні процесії заступили вихід. Він ще раз оглянувся. Священики молилися над могилами, біля свіжих горбочків землі стояли рідні, знайомі і друзі покійних, долинав запах зів’ялих квітів і глини, співали пташки. Вздовж муру так само тяглася довга низка людей, що шукали своїх рідних, гробарі копали свіжі могили, довкола снували каменотеси та службовці похоронних бюро. Пристанище смерті стало тепер найбільш людним місцем у всьому місті.
Невеличкий будинок Біндінга білів у сутінках саду. На лужку було влаштовано басейн для птахів, у ньому хлюпала вода. Біля бузку цвіли нарциси й тюльпани, а під березами стояла біла мармурова скульптура дівчини.
Двері відчинила економка. Це була сива жінка у великому білому фартусі.
— Ви пан Гребер, еге ж?
— Так.
— Пана крайсляйтера немає вдома. Він поїхав на якісь важливі партійні збори. Але він залишив для вас дещо.
Гребер пройшов за нею в будинок з оленячими рогами й картинами. Картина Рубенса сама світилася в напівтемряві. На мідному столику для куріння стояла загорнута в папір пляшка. Поряд лежав лист. Альфонс писав, що про Греберових батьків нічого певного довідатися ще не вдалось; але в списках убитих і поранених їх ніде немає. Очевидно, їх або евакуювали, або вони самі кудись виїхали. Нехай Гребер завітає ще завтра. А горілку хай вип’є сьогодні, хоча б за те, що він далеко від Росії.
Гребер заховав листа і пляшку до кишені. Економка все ще стояла в дверях.
— Пан крайсляйтер передавав вам щирий привіт.
— Вітайте і його, будь ласка. Скажіть йому, що я зайду завтра. І красно дякую за пляшку. Я її використаю за призначенням.
Жінка по-материнському всміхнулася.
— Він буде дуже радий. Це така добра людина!
Гребер вийшов через сад на вулицю. «Добра людина, — думав він. — А чи був Альфонс добрим і до вчителя математики Бурмайстера, якого запроторив до концтабору? Кожна людина, мабуть, до одних добра, а до інших — навпаки».
Він намацав листа і пляшку. Випити? Але за що? За надію, що батьки ще живі? А з ким? З мешканцями кімнати сорок вісім у казармі? Гребер вдивлявся в сутінки, що ставали дедалі глибшими і густішими. Можна віднести пляшку Елізабет Крузе. Горілка їй не завадить, так само, як і йому. У нього ж іще залишалось трохи арманьяку.
Двері відчинила жінка з невиразним обличчям.
— Я до фрейлейн Крузе, — рішуче сказав Гребер і хотів пройти повз неї в кімнату. Але жінка не відступила з дороги.
— Фрейлейн Крузе немає вдома, — відповіла вона. — Ви маєте про це знати.
— Чому це раптом я маю про це знати?
— Хіба вона вам нічого не сказала?
— Я забув. То коли ж вона повернеться?
— О сьомій.
Гребер і не подумав, що може, не застати Елізабет удома. Він завагався, чи варто лишати горілку, хто знає, що спаде на думку донощиці. Чого доброго, ще вип’є сама.
— Гаразд, я зайду пізніше, — сказав нарешті.
Він нерішуче зупинився на вулиці. Поглянув на годинник. Було близько шостої. Його знов чекав довгий і похмурий вечір. «Не забувай, що ти у відпустці», — сказав йому Ройтер. Гребер не забував; але самого лише усвідомлення цього факту було мало.
Він пішов на Карлсплац і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.
Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку і пішов собі геть. Але тепер Гребер з нетерпінням чекав сьомої години.
Елізабет відчинила йому сама.
— Не сподівався, що відчиниш ти, — сказав він здивовано. — Я чекав дракона, який охороняє вхід.
— Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.
— У бригаду плоскостопих! Нічого дивного! Її місце саме там! — Гребер роззирнувся. — Тут усе виглядає зовсім по-іншому, коли її немає.
— Все виглядає по-іншому тому, що в передпокої горить світло, — відповіла Елізабет. — Я вмикаю його щоразу, коли вона йде з дому.
— А коли вона вдома?
— Коли вона вдома, ми економимо. Це в патріотичному дусі. Треба сидіти в темряві.
— Твоя правда. Тоді вони нас люблять особливо, — підсумував Гребер. Він дістав з кишені пляшку. — Я тут приніс тобі трохи горілки. З погреба одного крайсляйтера. Подарунок шкільного товариша.
Елізабет здивувалася:
— Ти маєш таких шкільних товаришів?
— Авжеж, як і ти примусових сусідів.
Вона усміхнулась і взяла пляшку.
— Пошукаю, чи не завалявся де-небудь штопор.
Елізабет вийшла на кухню. Гребер помітив, що сьогодні вона одягла чорний пуловер і вузьку чорну спідницю. Її волосся було туго зав’язане па потилиці яскраво-червоною стрічкою. Плечі вона мала прямі, міцні. Стегна вузькі.
— Я не знайшла штопора, — сказала дівчина і засунула шухляду. — Фрау Лізер, мабуть, дотримується сухого закону.
— Вона на таку не схожа. Але навіщо нам штопор?
Гребер узяв пляшку, оббив сургуч і двічі вдарив дном об своє стегно. Корок вискочив.
— Ось так це роблять солдати, — резюмував він. — Чарки в тебе є? Чи питимемо нахильці?
— У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.
Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.
Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. «Все це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, — вирішив Гребер. — Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний».
Вона обернулась.
— Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?
— Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.
— А тепер?
— Тепер ми — старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.
Вона подивилась на нього:
— Це правда?
— Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?
Елізабет похитала головою.
— А чи завжди, власне, щось має бути правдою? — запитала по хвилі.