Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок – крізь низьку арку в глинобитній стіні. Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з відра в канаву, байдуже зиркнула на нас і пішла. Двоє чоловіків пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…
Вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Троє псів лежали біля низького ґанку, а над входом вивіска – «Шинок «Чотири собаки».
– А де четвертий?
Гарольд скривився:
– Що?
– Тут написано – чотири.
Він глянув на вивіску, на собак, сплюнув:
– Не відволікайся на дрібниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, приблудні люди. Та нам вони сьогодні ні до чого…
– Як на мене – вони взагалі не потрібні…
– Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підійдеш, зупинишся просто перед ним, глибоко вдихнеш і покладеш монету в його капелюха. – Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. – Він почне на тебе кричати. А ти скажеш: «Зло не має влади». І зробиш отак: (він провів рукою перед моїм обличчям). – Змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо до замку, і я розповім Оберонові, як ти засвоїла урок. Ну?
Я переступала з ноги на ногу. Еге, завеликі чоботи вже намуляли мені п’яти…
– Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить – задля грошей тобто?
Гарольд засопів:
– Бо він злий! Гроші йому непотрібні – його там і так годують. І взагалі – не став зайвих питань. Ходімо.
Я не рушила з місця.
– Скажіть, майстре… А якщо у мене не вийде?
Гарольд вже добряче розсердився. У нього навіть ніс почервонів.
– «Якщо у мене не вийде…» – Ще раз почую – дістанеться, як сидоровій козі! Ніяких «якщо»! Має вийти! Вперед!
І ми увійшли до шинку «Чотири собаки».
Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? Я дотепер не знала.
По-перше, там смерділо в стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. А за брудними столами сиділи такі гидотні пики, що якби я була стражником Королівства, просто загребла б усіх підряд і запроторила у в’язницю довіку.
Вони сиділи й хлебтали щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними очиськами, ніби вирішуючи: як зручніше з нами впоратись. Я затремтіла, а пики тим часом – зирк-зирк – і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала Вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» – і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми не чекатимемо нападу – вони я-я-як…
– Добридень, Гарольде, хлопчику мій…
Я ледве втрималася, щоб не вискнути, як оте порося. Із-за шинквасу вийшов чолов’яга з пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс (або він був мумією, хоча й не повністю обмотаною).
– А це ж хто з вами? Їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?
– Це новий маг дороги, – похмуро відповів Гарольд.
Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око ніби нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене аж морозом по спині сипонуло.
– Оце? – запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана і кажуть: ось, мовляв, пес-ротвейлер.
– Наказ короля.
– А-а-а, – протягла людина-мумія зовсім іншим голосом. – Його величності – уклін і привіт… Заходьте.
Гарольд узяв мене за руку й потягнув через увесь шинок, повз столи розбійників, які там сиділи; повз піч, біля якої метушилася огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак – лисий, як гарбуз, брудний і, здається, ще й горбатий.
– Ну, – Гарольд нахилився до мого вуха. – Запам’ятала? Зло. Не має. Влади.
– Ага, – відповіла я тремтячим голосом.
– Іди!
І він підштовхнув мене в спину.
Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його коліньми лежав на підлозі солом’яний бриль із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився – він, здається, дрімав сидячи.
Кроків за три чи чотири до жебрака я прицілилася. (Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки – я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не мій зріст…)
Тож я прицілилася – і послала монету в корзину… тобто в бриль. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!
Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і люто зиркнув на мене. І ноги мої… враз приклеїлися до брудної підлоги.
– Щоб ви всі здохли… – просичав жебрак. І в його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла – воно збудеться! Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…
А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся гнилозубим ротом і заволав на всю горлянку:
– Щоб ви всі здохли! Ви! Всі!
– Зло не має влади, – забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. – Зло не має влади…
І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.
Жебрак випростався, горб його зник, він повищав і став огрядніший, рот зяяв чорною дірою.
– Здохли… Здохли!
– Зло не має влади, – я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова – брехня, зло має владу, та ще й яку!
– Зло не має влади, – сказав хтось за моєю спиною.
Жебрак раптом затнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, – тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно немає влади ні над чим…
Жебрак знову склепив повіки й умить заснув (чи вдав, що спить).
А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.
І всю дорогу, до самого замку, він не промовив ані слова.
* * *
– Ну скажи, що я зробила неправильно?
– Все неправильно. Бо ти взагалі нічого не зробила! Замість того, щоб зупинити зло, ти стала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе так учив?
У великій і затишній кімнаті палав камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лави з матрацами – лягай собі й відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…
Аби ж то…
Я сиділа на лавці скоцюрбившись, а Гарольд, чорний, як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.
Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.
– А про що ти мене просив? Підійти і щось сказати! Я підійшла. Сказала. Вийшло не так – бо ти мене не навчив, як треба!
Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася у куток, геть подалі. Ще битися полізе, чого доброго. Ну, нехай тільки спробує, я його як дряпону…
– Знаєш, – сплюнув він спересердя, – якби його величність… сам не сказав, що в тебе є здібності – я б…
І він замовк.
– Що? – запитала я єхидно. – Не повірив би? Королю не повірив би, так?
Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся туди-сюди.
– А знаєш, – сказав він раптом спокійно. – Давай спати. Завтра рано – в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе туди… звідки взяли. Тобі варто лиш сказати…
Він відійшов у дальній куток і влігся на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.
Розділ п’ятий
Коли засурмить сурма
Звісно, я не заснула.
Хоч матрац був чистий і досить м’який, і вогник у каміні затишно палахкотів, і за вікном тихо співало нічне птаство, й світилися розсипи зірок… Скрізь усе було начебто гаразд, але ж мені було погано.
По-перше, соромно й мулько згадувалось моє перше «магічне» завдання, і те, як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився – навіть і не знаю, що зі мною сталося б.
