Литмир - Электронная Библиотека

– Ти б хотіла потрапити в Королівство?

– Куди? До Англії чи що?

– Чому до Англії?

– Бо Велика Британія – Сполучене Королівство.

– Ні. Не до Англії. У спроавжнє Королівство.

– Ні, дякую. Обійдуся.

– Гаразд, – він не образився. – Я дам тобі одну річ. Коли наважишся – просто кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

– Ну, бувай…

Він ішов вулицею усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він справді пішов. Озирнулася – чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Залетіла сходами в парадне. Водномить проскочила в ліфт.

І вже там розтулила долоню.

* * *

Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і гармидер влаштували дітлахи за столом – Петрик кидався хлібом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама і дала стусана й мені – бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не навпаки. Я схопила з тарілки бутерброд, і так – з бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій – вискочила на сходи. Поставила рюкзак на підвіконня, всунула руку в кишеню куртки…

Кулька була скляна і трішечки немов світилася. Усередині кульки щось колихалося, мов холодець, і в цьому «холодці» плавав ключик – схоже, з міді, із зеленими плямочками на борідці (він завмирав, коли я відводила погляд). А коли я знову нишком на нього дивилася – він починав поволі обертатися й мерехтів, як далека зірочка…

Ключ – від Королівства? Гм…

Я ніби роздвоїлася: одна половина чудово розуміла, що ця кулька – звичайний собі сувенір, а вчорашній дядечко – просто якийсь сумирний дивак.

Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили рвалася в оте Королівство. Де воно? Шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо… Бо неможливо терпіти цю осінню мряку, отой дощ і вічну темряву. Хоча б просто мріяти про щось гарне…

Отак я й мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим пішла в їдальню – і натрапила там на трьох задавак із десятого «Б», пихаті такі, довготелесі…

– А це хто? – голосно запитала Зайцева у Лозової. – Чому ця дрібнота вештається під ногами на перерві для дорослих? Для шмаркатих – між другим і третім уроком перерва. Чула?

Лозова заіржала. Хворостенко захихикала. (Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться кудись – ніби не помічає. А Зайцева – просто проходу не дає, все шукає, до чого присікатися.)

– Слухай, мала, ти з якого класу? З першого «А»?

Зайцева чудово знає, з якого. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. От вона й потішається завжди…

А я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Бо насправді вже підросла! Просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…

– Слухайте, дівчата, а може, це – ліліпутка?

Водномить моя рука (а в ній була склянка з яблучним соком) р-раз, як хлюпоне – і Зайцева – як мокра курка з голови до ніг! Ось тобі!

– Ах ти ж стерво мале…

Я не встигла відскочити. Зайцева садонула мене кулаком у пику так, що з очей іскри посипалися. А Лозова як ухопить мене за волосся (добре, що воно в мене коротке, не втримаєш…).

Я пожбурила в люту Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від неї і розбилася на друзки – тільки бризнуло врізнобіч.

Хворостенко заверещала.

Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицонула ногою щосили.

Уявляєте, а то була біологічка…

* * *

– Якщо тебе образили словом, то й відповідай так само! Що за дикість – хлюпати зі склянки в обличчя?! Що за хамство – битися? Поглянь на себе! Ти ж дівча, а поводишся, як злісний хуліган!

Завучка клекотіла наді мною, як вулкан – груди ходором ходять над столом, а більша огрядна частина – на стільці під столом. Авжеж, їй можна казати, що я – дівча недоросле… А якщо я їй скажу, що вона – товста корова?…

Ото буде…

Чи гірше вже не буде? І можна просто казати, що думаєш?

Ох, як вона мене зараз ненавиділа!.. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене роздерти за всі прикрощі в її житті. Як ота вчорашня тітка кляла циганчат… (не за те, що вони брудні жебраки, а через те, що в неї був важкий сірий день – один із багатьох, і так – до самої смерті…).

Утупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що сталося на зупинці. Як я тоді неначе відсунула чорну пелену, і тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть зичливим…

Може, і з завучкою так спробувати?

Я підвела голову.

Ні, навряд. Я знову похнюпилася – у підлогу дивитися безпечніше.

– Ти знаєш, що з чотирнадцяти років діти уже несуть кримінальну відповідальність?

– А мені тільки тринадцятий виповнився. От для Зайцевої кримінальна відповідальність вже настала – то й що?

– Негайно додому! За матір’ю – негайно!..

– Вона на роботі…

– Значить, іди на роботу… Або я сама до неї піду!

* * *

Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.

А оті троє – Зайцева, Лозова й Хворостенко – спокійнісінько сидять собі зараз на якійсь географії та переморгуються зі своїми хлопчаками. Теж мені – героїні…

Мій рюкзак залишився в учительській. Ну й нехай – не треба тягати на спині, остогидло…

Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до матері на роботу? Це повне божевілля. По-перше, у своїй конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому випадку. А по-друге…

Я навіть не обмізковувала цю думку до кінця. Просто машинально витягла з кишені куртки скляну кульку.

Тепер вона не здавалася чарівною. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, кудись щез. Гм, ключ від Королівства… Ось вам ключ від Королівства!

Ідіть ви всі до дідька зі своїми казочками!

Я розмахнулася і пожбурила кульку кудись в кущі.

Може, треба було піти вчора кудись з цим дядьком? Хай би він був і маніяк, заманив мене у ліс… і вбив! І тоді завучка, замість того, щоб шпетити мене, трагічним голосом повідомила б усім про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене (якою я була, по суті, непоганою дівчинкою…).

Я струснула головою. Що за дурня? Найбезглуздіші дитячі химерії: ось я помру, і вони всі каятимуться… Дитсадок, їй-богу. Чому б то я мала померти? Через оту дурну Зайцеву?

Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна було б подарувати Петрикові чи Дмитрику. Правда, вони через неї поб’ються… Ну, гаразд, тоді можна оголосити змагання: хто краще поводитиметься – той отримає кульку – погратися…

Ось так розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.

Кульки не було. Невже я спересердя кудись далеко її закинула? Однак кущі не дуже й густі, тому я навпочіпки залізла досередини.

Я обмацала все праворуч і ліворуч: на вогкій землі лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Хай йому грець, куди ж я її закинула?

І я полізла ще трохи вперед. Далі – газон, де влітку густа трава. Може, кулька на газоні?

Я дерлась, як ведмідь, крізь гілляччя. Газону… не було! Я озирнулася – доріжка теж кудись щезла. Куди не глянь – гущавина…

Я випросталася. Оце зараз мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїх провин додасться ще одна…

Я роззирнулася навколо – і тихо зойкнула. Що це?

Розділ другий

Аудієнція

– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь проліз у королівський сад. Моя провина, недогледів. Хоча, щоб я осліп, як воно пролізло? Огорожа скрізь ніби ціла…

«Ваша милість» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледівши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жінка і взагалі нічогенька…

2
{"b":"201930","o":1}