– Ну… це така тварюка – зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?
– Вчили з географії.
– Ну… от… Насправді смирк – це як величезна цупка рука, на ній сто чи й більше щупальців, і всі вони переплетені. Падає з блискавкою й хапає людину отим клубком щупальців.
– І що? – запитала я напружено.
– І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його розносить. Так само і з людиною.
Знову зблиснуло.
– Овва… – видихнула я приголомшено.
– Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли перетнемо кордон…
Ми помовчали. Уперіщив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок – там хтось сидів під навісом, неголосно перемовлявся. Потім жіночий голос гукнув гучніше:
– Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?
– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.
– А я не п’ю вина… – пробурмотіла я тихенько.
– Нічого, ковтнеш трохи. Треба ж зігрітися…
– А мені не холодно…
Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.
– Я зараз підігрію, – сказав Гарольд.
Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж лезом догори. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.
– Оце так… Навчиш?
Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє запитання.
Підняли борт повоза. Я побачила небо – сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й небом.
– Що це?
– Каша, – сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яну тацю з їжею. – І вино. І хлібчик. Їжте.
Борт знову опустився.
– Що це було? Таке… барвисте?
– Оберонів захист, – сказав Гарольд байдужкувато. – Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…
– Для мене?
– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із таці кухоль з вином і відвернувся.
– І чому я у велике шатро не пішла? – мовила я сама до себе.
– То йди. Там принц із дамами. Іди…
Мені захотілося тут же вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…
– Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.
Він мовчав і сопів.
– Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…
Раптом небо наче розкололось, і жахливо завив вітер.
Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.
– Ти ось що… – заграв жовнами Гарольд. – Ти… запам’ятай: це мені Оберон звелів тебе навчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну – це означатиме, що я не впорався… І не здумай нічого казати його величності – інакше пожалкуєш!
Розділ восьмий
Кришталевий грот
На ранок я так задубіла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий, порадив:
– Побігай.
І я почала намотувати кола по мокрій траві.
От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого – піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!
А ще: вдома я б нізащо не протрималася так довго в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть – ще більше), проте якихось особливих поневірянь на мою долю не випало.
А дорога на третій день нашої подорожі була казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста – аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися всередині колони. Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити навершя його білого посоха.
Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула повіддя так, що мій сірий коник аж запирхав.
– Що воно таке?
– Не зважай, – сказав Гарольд зневажливо. – Він просто літає.
– Хто? – я випросталася в сідлі. (Страх як не люблю, коли мене вважають боягузкою.)
– Хапавець.
– Хто-хто?!
– Ну, коли їх багато – кілька сотень – вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і… до побачення. Та коли він один – це просто дурня. Нехай літає.
– А ти звідки знаєш, що він один? І не полетів кликати на допомогу своїх родичів?!
Гарольд посміхнувся зверхньо – от, мовляв, які прості речі доводиться роз’яснювати.
– Сім’ю хапавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван – як ти гадаєш, можна довіряти його величності?
Я насупилася. Справді, виходить, я не довіряю Оберонові…
– Учитися будемо? – запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.
Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися – він перестав взагалі на мене дивитися. Одвернувся.
* * *
Пополудні ми піднялися ще на один гребінь – найвищий, і я аж заплющила очі.
Перед нами було… море! А вихід до моря – неглибока ущелина між двома давно зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий (я придивилася й ахнула!) справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї! Кістяк якогось чудовиська, завбільшки як гора, лежав поблизу, порослий молодим ялинником.
– Гарольде! Що це?
– Так зване «Місто тисячі харчевень», – похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. – Ми тут зупинимося днів на два… Ох і наїмося всілякої смакоти!
Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря – маленьке й чепурне, ніби споруджене з піску.
– Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?
– А-а-а, – Гарольд знизав плечима. – Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я вже їсти хочу… А ти?
* * *
Кістяк дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом; у порожніх очницях вдень і вночі горіли вогні – сигнали для суден, що заблукали в морі. (Нізащо в світі не погодилася б тут жити – під таким страховиськом!)
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
