Не слухаючи його, я зробила отой крок.

Це був найприкметніший крок у моєму житті.

Я знов сиділа на лаві біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками й зошитами – в учительській, мама – на роботі, синець – під оком, і величезний скандал – не за горами.

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? Себто справжнісінький – у золотій короні? Ще й у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А у мене був. Знайомий король. Був, однак я сама, дурна, відмовилася від цього знайомства…

Чи треба згадувати, як гірко я жалкувала…

Чому спочатку хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати. Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Раптом саме це він і мав на увазі – що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила…» Так він казав при першій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: чого я так по-дурному відмовилася?

З мамою ми не розмовляємо майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? (Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою.) А так… Ну має ж бути у світі хоч трішечки справедливості?

Щодня (практично повсякчас, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавиці. Певна річ, кульки з ключем так і не знайшла, і кущі були звичайнісінькі: з одного боку – асфальтова доріжка, з другого – газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не розгледіла), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на якесь інше життя.

– Лапіна, що ти там лазиш? Негайно вилазь, припини ламати кущі!

Так я і жила, мало не кусаючи лікті. Уже випав сніг. А новий сніг – це начебто й трохи нове життя: здається, тепер усе буде кращим, цікавішим…

Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. Але ще ж і контрольні!.. Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися – уже є привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі швиденько розв’язувала і писала майже без помилок. Але був за мною грішок: що не контрольна – то провал. Бо напередодні я дуже хвилююся (от невезіння! чи ще щось заважає). Проте навіть самі вчителі зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Учись, мовляв, зосереджуватися, життя – це іспит, і таке інше…

І от Новий рік на носі, усі вітрини – у гірляндах, то там, то тут – ялинки. А я після контрольної з алгебри плентаюсь додому.

З гидкою оцінкою в щоденнику.

Падає сніг… Пухнастий такий, лапатий. А настрій у мене – хоч зарийся в кучугуру й сиди до весни.

Завертаю я до себе у двір і бачу: на лаві біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого – там завжди то бабуся відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці, схоже, давненько сидить: уже снігу намело на плечі.

Проходжу до свого під’їзду, дивлюся під ноги, роздивляюсь сліди на снігу. Ось полози – хтось важкі санки тягнув. Рифлені відбитки. Ковзани (це сусідська Катька на ковзанах по снігу катається… дурепа). Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!

А це… Оберон!

У мене ноги наче до снігу примерзли…

Помилилася, мабуть. А раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

І зразу ж відчула: не переживу такого розчарування…

Однак це він, точнісінько! Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя – оте, королівське… Хоч і без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все стане зрозуміло…

Я уклякла перед ним. Сніжинки падали на щоки і відразу танули – так розпашіла фізіономія.

Нарешті він голіруч промів і відсунув сніг із лави поряд із собою.

– Доброго дня, Ліно. Присядеш?

– Добридень…

Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплює…)

– Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…

– Сідай.

І я вмостилася поруч.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мій учитель. Чи батько якоїсь подружки.

Нізащо, нікому в світі я не сказала б, що це король-чарівник!

А мені так хотілося! Щоб усі вони про це знали!

– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

Я хотіла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителі прискіпуються, оцінка з алгебри паскудна, контрольну завалила.

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у своїй дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

– Усе добре. Дякую. А у вас як?

– У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

– Ви… кудись виїжджаєте?

– Так. І далеко.

– А замок, сад?… Ви залишаєте своє Королівство?!

– Ні. Королівство вирушає на нові землі. А замок і сад я залишаю, так. Вони житимуть своїм життям.

Я човгала підошвами по снігу, неначе шліфуючи його. Оберон говорив якісь незрозумілі речі. А я тайкома мріяла про інше…

От би він запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або ні – краще на турнір. Та байдуже куди – тільки б у Королівство! Щоб усі йому кланялися, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

– Ходімо?

Сніжинки затанцювали у мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла, і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася – і боягузливо хочу дременути? Упірнути в під’їзд? Щоб усе знову було нудно, зле, важко?…

Буденно.

– Власне, мене мама чекає… – сказала я й почервоніла як помідор. (Адже я знала, що мама на роботі, і її не буде… до шостої! Нехай я забиваю баки вчителям, але тут посміла збрехати самому королю Оберону.)

– Тобто… вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостої.

– У Королівстві існує закон, – він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й щиро. – Якщо людина входить туди з вашого світу, то повертається знов у те саме місце. І в той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Ман…» Я встиг погуляти містом, почекати тебе тут на лаві. А коли повернуся, канцлер скаже: «…дрівка», – і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

– А ви потім повернете мене сюди?

– Слово.

(Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово!» І щоб відразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!)

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань для власного боягузтва? Мама – не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Просто екскурсія – туди й назад. Найкраща у світі пригода. Чи розвага…

Розвага?

– Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам усе-таки потрібна?

Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під штаньми. Ходити в колготках по траві – повна дурня…

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я до нього як слід і не принюхалась. А в ньому одночасно змішалися запахи і лісу, і моря, і дощу…

Цього разу Оберон вийшов мене зустічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. (Але приємно: ніби й мені трішечки.)

– Ти не втомишся, якщо сходами довго підійматимемося?

Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сірі, однакові, з нескінченними майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самісінького неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то ззовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало подих. Бо сходи ті були без поручнів…