Оберон витягнув щось із шухляди столу й підкинув на долоні. Я відвела погляд від нього, проте на руки глянула. А він уже тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря летіло просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не напудити в штани? (Чесно кажучи, ще трохи – і стала б моя ганьба очевидною…)

А так – я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… (Я так і не зрозуміла, як.) Кинджал на мить уже завис перед моїм обличчям, а потім розколовся вздовж на дві чіткі половинки – праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене аж мурашки сипонули з голови до п’ят, і в голові щось стислося. (Може, це мізки мої курячі зіщулились?)

– А ти кажеш – не виходить, – серйозно зауважив Оберон. – Вроджені дані в тебе наявні. Та якщо не розвивати – так і зникнуть років під вісімнадцять.

Я подумала: може, відмовитись від усього цього? Заридати? Або нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки сказала докірливо:

– Ви ж могли мене вбити…

– Нісенітниця, – він посміхнувся. – Поглянь…

Оберон витяг із шухляди ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить – і кинджал знову опинився в його руці. Я не встигла збагнути, як воно так вийшло, однак маска висіла неушкоджена – така ж гидка, як і раніше.

– Це такий кинджал?

– Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.

– Правда? А що іще можуть маги?

– Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Усе залежить від ступеня майстерності.

Я замислилася. Мені раптом страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. (Хоча якщо згадати Зайцеву – то це було би дуже до речі.) Захотілося раптом літати – ой як захотілося, аж пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшати…

– Обероне… Ваша величносте…

– Так?

– Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?

– Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок – і ти вдома. Та й по всьому.

– А якщо… – я затнулася. – Якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?

– Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують й усталені. А мандрівне Королівство – нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.

– А… – у роті в мене пересохло, – мандри… це… довго?

Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. (Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?)

Я уявила собі: один крок – і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри. І за невивчені уроки… І за невитерту пилюку. І так жити, жити і знати, що була в Королівстві і сама (сама!) від нього відмовилася.

А найприкріше – знати, що Оберон мене зневажатиме…

З іншого боку – я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…

– Обероне…

– Так?

– А ви вмієте вбивати поглядом?

– А що?

– Нічого… – я насилу ковтнула. – А загалом – ви суворий король?

– Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?

Я знітилася:

– Ні, я не про це… Але в дорозі… там же небезпечно? Ви казали щось про чудовиська…

– Так.

– Отже, там можна загинути?

Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.

– Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отже – вирішуй.

– На ось, вибери собі, – Гарольд кинув переді мною на стіл купу лахміття, переважно шкіряного. Чистим його можна було назвати досить умовно, і запах від нього був, знаєте… Я двома пальцями витягла простору чорну куртку із металевими заклепками.

– А може, залишити моє? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

– Там, куди ми йдемо, – таке не носять.

Йому було років сімнадцять, і він дещо скидався на однокласників Лозової і Зайцевої. Досить нахабний. І мені не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

(А я ж сподівалася, що мене вчитиме Оберон!)

– Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? – тепер він уже явно знущався.

Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих. Поки я відшукала штани і куртку, що так-сяк підходили, вибору в мене не залишилося.

– Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

– Забудь казати: «Слухай, Гарольде». Вчися звертатися: «Скажіть, майстре».

Я подумала: мабуть, досі у нього в підлеглих нікого не було. Мені «випала честь» бути піддослідною мавпочкою…

– Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Він не на жарт спохмурнів:

– Ще раз скажеш «Оберон», – отримаєш запотиличника. Кажи: «його величність».

Я міцніше зціпила зуби. Ну-ну… Ще невідомо, хто кому перший наскладає…

Перевдягатися довелося тут же, за штабелем потертих сідел (здається, сідла не для коней – завеликі). Поверх своїх колготок і футболки я натягла штани, сорочку й задовгу, як для мого зросту, куртку. Взула чоботи (наші модниці, мабуть, побилися б за такі ботфорти… якби вони були хоч трішечки новіші).

Гарольд оглянув мене (ну й чуперадло, якщо чесно!) і залишився вдоволений.

– Урок перший, – він заклав руки за спину й відставив ногу, щоб здаватися соліднішим. – Маг дороги повинен уміти захищатися від зла. Бо як тоді він зможе захистити інших?

Він стрімко розвернувся, з його руки вилетіла залізна стріла і застрягла в очному прорізі важкого шолома, що іржавів на стійці разом з обладунками. У порожній голові «лицаря» спалахнуло, з усіх щілин повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а на балці розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя задерся в напрямку цієї плями.

– Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

– Зло не має влади, – слухняно повторила я.

– Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто і там потренуємося. Тільки дивись: од мене – ні на крок!

Даремно він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. (Один раз навіть вхопила його за рукав – щоправда, відразу ж схаменулася. Ще подумає, що я боягузка!)

Раніше мені здавалося, що в Королівстві досить мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати – і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки – бородаті, довговолосі, схожі не то на розбійників, не то на рок-музикантів. А жінки всякі – і високі, і низенькі, й одягнені хто як: багатше й бідніше, або чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті – справжнісінькі тобі відьми! І всі воднораз галасують: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші! А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній – цок-цок-цок! Ковані чоботи – бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила кіньми їздити у такій тісняві. От-от наступлять копитом на ногу…

А запахи…

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затикай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася – пилюка дерла горло. І тої ж миті сморід наче вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря – він був такий… свіжий, чудовий і незбагненний, як і це місто.

Мені стало лячно й водночас весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися – треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. Отож перед очима в мене мелькали неначе кадри: ось дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює просто неба, на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються під ногами, і ніхто їх не топче – от що дивно. Ми спускалися все нижче, ближче до моря, до порту, а вітер все свіжішав, натовп густішав.