Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав краєвид. З одного боку височіли зубчасті скелі, з другого – ліс без кінця-краю, оддалік – місто під червоними дахами з флюгерами і вузькими вулицями, а за містом – знову ліс. А он там – море, а на морі – кольорові вітрила й далекий острів на обрії…

– Це Королівство, так? Усе це – Королівство?!

Від захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лікоть і дбайливо відсунув від краю сходів.

– Я все тобі розповім. Сюди… – запросив він.

Услід за ним я ввійшла до напівкруглої арки. Він пригнувся в отворі, я – ні.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завіса. Я роззирнулася.

Кругла кімната. Письмовий стіл (не такий, звичайно, як у нашої завучки), а королівський, дубовий. Різьблений трон (точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший). І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін – мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з якоїсь гидкої, напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. (Я вирішила на неї не дивитися).

Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце заглядає відразу в три вікна, по високій стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі – пісок… Товстелезний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий (я рукою доторкнулася). Оберон пройшов по піску до свого трону – залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті ж ніякого!), наче минули роки й роки, століття…

Мені стало ніяково. І я сіла на пісок просто там, де стояла. Навіть куртку не підстелила.

– Тобі тут подобається?

– Так, – сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: – …ваша величносте…

Він сидів переді мною за письмовим столом – так, як я його зустріла на лавці у дворі: куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, – скелі, ліс, вітрила…

– Так от. Це не Королівство.

От тобі й маєш!

Мені здалося, що він утнув дурницю. Якусь образливу, сміховинну дурницю. (Якби він був учителем, я б огризнулася…)

А так мені тільки й залишилося, що розгублено запитати:

– А що?

Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу – пилюка здійнялась стовпом, закрутилася в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на піску.

– Королівство, Ліно… Це – я, мій син-принц, шість його наречених. А ще Комендант (ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс), канцлер. Окрім них – приблизно сотня людей – слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство. Ми мандруємо по світу, як циганський табір чи бродячий цирк. І десь іноді знаходимо незаймане місце, – де високі гори із зубчастими скелями, дрімучий ліс чи те й інше. Де стоїть над урвищем занедбаний замок. Утім, замок ми можемо збудувати й самі…

Він говорив і між тим пересипав пісок з долоні в долоню. Я теж зачерпнула жменю – і ледве не ойкнула від болю. Щось кольнуло мені в мізинець. Я пригледілася – із піску стирчав спис… Маленький. Неначе спис солдатика. Я витягла його (важкий – мабуть, олов’яний).

– І от ми влаштовуємося там, – продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-під повік. – Засновуємо нове Королівство. У садах оселяються феї, в озері – русалки. У лісі – лісовики чи й щось таке. На скелях гніздяться дракони. Бо ми змінюємо тонкий світ. Сама земля навколо нас стає Королівством. А це приваблює людей… І потроху вони звідусіль сходяться до нас: селяни розорюють землі, ремісники будують майстерні, купці привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузні, пилорами. У горах закладають шахти й копальні. Винаходять нові способи обробки металів, фарбування тканин і виготовлення добрив для полів. З’являються і міцнішають економіка, фінанси, зовнішня і внутрішня політика, судочинство. Довкола Королівства наростає така собі броня – вагомість поважного світу, справжнього, дуже важливого й потрібного для людей… І коли ця товща стає дуже грубою – Королівство вже втрачає здатність рухатися, втрачає владу над тонким світом, гине… Тобі цікаво?

– Так! – я аж підскочила. На той момент я вже знайшла в піску п’ять олов’яних солдатиків і руїни маленького кам’яного будинку. (У ньому могли би жити людці завбільшки з мій ніготь на великому пальці. А може, і жили колись?)

Оберон помовчав. Під його поглядом я припинила ритися в піску – я ж не дитина…

– Так-от, Ліно, – сказав Оберон, коли я поважно склала руки на колінах. – Може, я забагато хочу від тебе… Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а бойовий маг. Помічник, від якого одного дня залежатиме доля всього Королівства. І якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось що я хочу тобі запропонувати… А ти?

– А я ще слухаю, – сказала я чесно й закліпала очима.

Оберон усміхнувся.

– Так-от… Коли товщу світу, що наросла на Королівстві, вже не можна скинути, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідомі землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани – повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче.

– Але чому? – я кинула погляд за вікно. Море бурунилося, гребені піни звідси, згори, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як гойдаються на хвилях кораблі. – Адже тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря.

Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона.

Це було дивне видовище – король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись нічого руками. Неначе злетів.

Я теж підвелася. (Я просто не могла перед ним сидіти!)

– Бо ми – Королівство, – сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. – І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти гадаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти гадаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, – і це начебто правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні (ні хвилиною пізніше) Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

– А я нічого й не кажу, – забелькотіла я перелякано. – Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним голосом:

– А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти – маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування. Зараз у нас у Королівстві дуже забракло магів. А у дорозі вони вкрай необхідні. Я сам-один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Правда, є ще Ланс і Гарольд – старший і молодший учні. Але цього мало. Чим більше магів у каравані – тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими.

Отже, Ліно, я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти або погоджуєшся – і тоді завтра вирушаєш разом із нами або не погоджуєшся. Тоді один крок – і ти вдома. Однак після цього я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу, чи дати тобі час на роздуми?

– Але… – у мене раптом затрусилися коліна. – Я ж нічого не вмію… І звідки ви взяли? Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову щось таке зробити, проте нічого не виходило! Навіть якщо я й маг, я… у мене… не вийде! Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха у мене палали все сильніше й сильніше. Мені хотілося заритися в пісок, що був під ногами. Краще б Оберон ніколи мене не зустрів, не привів у Королівство, тоді б я так не зганьбилася. (Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості – яка ж я була боягузка й дурепа…)