По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Та він просто мріяв про це! Тоді він сказав би Оберонові зітхнувши: «Ваша величносте, на жаль, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька, як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…»

І коли я уявляла, як Гарольд говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося рвати ковдру.

Окрім того, мені дуже-предуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися такими дрібними й несправжніми…

Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально. Я раптом подумала: а хіба просто і йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…

Ніби у відповідь на мої думки, Гарольд засопів ще дужче й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: людина спить.

Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.

Розплющую очі – а у вікна б’є сонце… На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку Гарольд натягує чоботи.

– Уставай. Іди вмиватися.

– Доброго ранку, – сказала я ввічливо.

У коридорі був умивальник (я ще вчора запам’ятала, де він стоїть). І тільки задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі – кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.

– Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но підсоблю. Вбиральню, – вона стишила голос, – знайшли вже?

«Вбиральню» я знайшла ще вночі. Просто відро у закутку – та й усе.

– Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаємо, – вона лила мені воду в долоні, вода була холодна, туга, з мене одразу злетіли рештки сну. – Нате ось, – простягла чистий рушник. – Тут вам одяг прислали з майстерні – особливе замовлення… Гарольде! – гукнула вона в кімнату. – Його величність веліли поквапитися!

– Зараз, – глухо озвався мій навчитель. Жінка безцеремонно заглянула за двері.

– І щоб ти стару куртку не кидав тут, – візьми із собою. Вона тепліша, ніж нова, а в горах буде мороз.

– Ну чого ти, ма? У мене й так торба тріщить…

– Ти чув, що я сказала?

– Ну, чув…

– Поквапся, уже сурмачі до воріт поїхали. За годину вирушаємо.

І вона побігла кудись, усміхнувшись мені на прощання. Я зрозуміла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий ніс, довгі біляві вії, руде волосся. Тільки Гарольд був худий і кістлявий, а мати його – кругла, наче кавунчик.

На лавці, де я спала, лежав величенький мішечок. Одяг?

– Це кому? – я була впевнена, що вчорашні недоноски на весь похід так мені й залишаться.

– Тобі, – відповів Гарольд не дивлячись. – Мені чи що?

Я простягнула руку, обережно заглянула в мішок…

Це ж треба…

Полотняні сорочки (саме мого розміру, три штуки). Спідні штани – двоє. Жилет із нашитими на нього сталевими пластинками (проте й не дуже важкий). Шкіряна куртка – скроєна точно за міркою, гарна й м’яка, на залізних застібках, із закотами на рукавах. Ще одні верхні штани – теж зі шкіри, найтоншої обробки. Теплий плащ – здається, вовняний, темно-синій, та ще й із гербом! Пояси, хустки, ще якісь чудові дрібниці, а головне – чоботи! (Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях у школі… Вона б луснула від заздрощів!) Ось які це були чоботи…

– Це все – мені?

Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Під цим поглядом я ледве стримувала радість – усе-таки я маг дороги, а не дівчинка в універмазі.

– І ось іще, – він витягнув з самісінького дна мішка дивну річ, схожу на вишиту сріблом хустину. – Пов’язуєш на голову, але щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.

Я взяла хустину в руки…

І радість моя зникла, ніби її й не було. Хіба я – справжній маг? Хіба маю на все це право – на такий плащ, куртку… на королівський герб із буквою «О» і драконом?

Гарольд помітив, що я скисла.

– Ну що? – запитав із фальшивим співчуттям. – Вирішила залишитися з нами? Чи сумніваєшся?

Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч єдиний раз у житті?

Біля воріт замку до мене підвели коня. Ой, лишенько! Адже я ще тільки мріяла навчитися їздити верхи, а сама якщо й осідлала когось, то тільки сусідського сенбернара!

Сірий кінь був такий високий, що я могла (трішки пригнувшись) пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти в сідло без сторонньої допомоги! Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходинки…

Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи хоча би вчорашні недоноски – я б удала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені було повне убрання королівського мага: чоботи до колін, плащ із гербом, на голові – чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вони були фігурні, ґратчасті, із чавунними гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.

Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу – десь далеко. Кінь переступив ногами – я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета – хоч би не впасти…

– Ноги запхай у стремено…

Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.

– Ноги в стремено, кажу. П’яти вниз. Носаки вгору і вбік. Інакше ступня провалиться крізь стремено вперед, кінь злякається й понесе, а тебе волочитиме позаду…

Я зрозуміла: все, досить, треба звідси драпати. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом – пора й честь знати. Поки я тут не скалічилася – додому!

Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя – розвела носаки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.

А навколо люду! Стовповисько…

Стражники стояли вервечкою. Поважні, вусаті, зі списами напереваги. За цими списами товпилися городяни – колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.

– Ура! Ура! Слава!

Щось промайнуло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти… Букетик фіалок. Він упав у куряву, а вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти… Вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням.

А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто ступали, як на параді.

Десь заграла музика, вона лунала все голосніше.

– Слава королю!

– Прощавай, Королівство!

– Слава Оберону!

– Слава магам дороги!

Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випросталася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози – чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це єдині хвилини мого тріумфу. (Більше ніхто й ніколи не назве мене «магом дороги» й не кине букет під копита мого коня…)

Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися вервечкою коні й вози, карети й вершники – це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені таким маленьким…

Сірий кінь – ну й розумаха! – без жодної моєї спонуки зайняв своє місце поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники стримували натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав…

– Гарольде. Гарольде…

Мовчання.

– Скажіть, майстре…

– Чого тобі?

– Що зараз буде?

– Вийде мер. Скаже кілька слів. Потім Оберон… Його величність віддасть йому символічні ключі від міста. Просурмить сурма… До речі, ти не передумала?

Я промовчала.

Натовп захвилювався сильніше.

– Мер!

– Де?

– Отам! Дивіться!

– Слава панові меру! Слава Королівству!

Верхи мені було все чудово видно: на вкрите килимом підвищення піднявся товстенький, ніби діжечка на ніжках, чоловік. Він виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вітер куйовдив ріденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевої від хвилювання лисини.