Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Крізь напіввідчинені вікна й стрілчасті засклені двері на терасу до залу проникало свіже морчське повітря, що розсіювало ще не дуже густий тютюновий дим і жирно-солодкі запахи кухні.

І кілька молоденьких офіціанток зійсольорових кокетливих сукнях та маленьких фартушках, з великими металевими підносами, притуленими до стільців, як щити, відпочивали, чекаючи в скорому часі напруженої роботи. Вони сіли за столиком, біля каси, перед входом на кухню, стиха перемовлялись, не поспішаючи обзиватися на голоси нетерплячих клієнтів.

Клава Шубіна вийшла із залу на балкон, дивилася на витягнений удалину ланцюжок ще не засвічених, молочнобілих вуличних ліхтарів, схожих на маленькі мертві місяці. У чорному дзеркальному глянці дверної шибки бачила невиразне відображення свого обличчя — здалека такого гарненького й молодого, із зворушливо напіввідкритими, тонко окресленими губами.

І Клаві захотілося раптом ніколи не йти з цього балкона, завжди стояти ось так, дивитись у присмеркову далину, відбиваючись у дзеркальній чорноті, звідки поглядає на неї якась інша — горда, красива Клава, що ні від кого не залежить і нічого не боїться. Або поїхати б, нарешті, кудись далеко-далеко, забути цей жах останніх місяців, позбутися страшного напруження, через яке весь час щось дрібно-дрібно тремтить у глибині, біля самого серця…

— Дівчино! — долинув голос із залу.

Клава здригнулась. Кличуть, мабуть, від її столика, вже, видно, не вперше. Вона надто задумалася під ці хрипкуваті, вкрадливі звуки фокстрота, що ллються з радіоли.

Дівчина пішла своєю звичною ходою — швидко й — плавно, похитуючи підносом. Оглядала столики, дивилася відкрито, весело, з трохи визивною, щось обіцяючою, неодноразово перевіреною перед дзеркалом усмішкою.

Ні, їй здалося… Це покликав не той… Той пішов, не повинен повернутися сьогодні… Та й ніколи він не кличе її, завжди чекає, коли вона підійде сама…

Молодий хлопчина, що недавно замовив сто грамів і пару пива, дивився посоловілими прохальними очима. Волосся нижче вух, малюсіньким вузликом затягнутий строкатий галстук… Вона добре знала цих молокососів, що приходять у ресторан з виглядом переможців і розкисають після другої склянки пива з причепом…

— Я слухаю вас, — сказала, зупиняючись перед столиком, Клава.

— Вип'ємо, дівчино, за громадське харчування!

Йому, звичайно, здавалося, що він сказав щось дуже дотепне, що це спосіб зав'язати з нею знайомство. Може, пропиває свою першу зарплату, може, випросив у матері гроші на щось потрібне, а сам прибіг сюди… Ось підвівся, тримаючи в нетвердих пальцях повну до країв стопку.

— Наші офіціантки з клієнтами не п'ють! — Вона відповіла ввічливо, стримуючи огиду й злість, навіть знайшла в собі силу зберегти на губах кокетливу посмішку. Так, хлопець здорово розкис…

Граціозним рухом Клава вийняла з кишеньки фартуха маленький блокнотик.

— Може, розрахуємося, громадянине?

— Встигнемо розрахуватись… — Він важко опустився на стілець, хлюпнула горілка, залишаючи на скатерті сіру пляму. — Ех, дівчино, душевної теплоти у вас не бачу…

Але вона вже забула про нього, йшла по залу, дбайливо оглядаючи свої столики, чи все в порядку.

— Клаво, до телефону, — дружньо окликнула її повна білява офіціантка Настя, що поспішала мимо з підносом.

Жуков стояв у будці вуличного автомата. Нетерпляче ждав, з трубкою біля вуха, стискаючи під пахвою акуратний паперовий згорток.

— Клавочко? Леонід говорить! Здрастуй!

— А, це ти… — голос Клави звучав сухо, майже вороже, і Жуков сильніше стис рубчастий держак трубки вологою від хвилювання рукою. — Сказала я тобі — кінчено у нас все.

— Я, Клаво, ще раз поговорити прийшов. Важлива є новина. — Жукову здалося, що вона почала дихати частіше.

— Яка там ще новина?

— По телефону не скажу. Побачитися треба.

Клава мовчала.

— Побачитися треба зараз, — наполегливо повторив Леонід.

Її голос звучав тепер трохи ласкавіше, м'якше.

— Завтра приходь… У цей час… Сьогодні не можу.

— Завтра я, Клавочко, не одержу звільнення.

Знову мовчання. Співає в трубці музика, звучать невиразні голоси, потріскує, коливаючись, шнур.

— Сказано — не можу. Зайнята я до пізньої ночі…

Але Жуков відчував — вона завагалась, їй хочеться швидше довідатись, що це за важлива новина.

— Відпросися. Все одно, поки не прийдеш, чекатиму біля твого дому.

— До ресторану підійди, вибіжу до тебе…

— Чекатиму біля твого дому! — наполегливо повторив Жуков.

Вона знала, що Леонід настоїть на своєму. Поглянула на стрілки годинничка, що цокав на зап'ясті… Що ж, час ще є… І дуже важливо дізнатися — що це за новина така…

— Добре, зараз прийду, — уривчасто кинула Шубіна в трубку…

Жуков ще тільки приготувався чекати, походжаючи біля стрілчастих, старовинної кладки воріт у глибині вузького переулку, коли з-за повороту з'явилася Клава, поспішно, ніби не помічаючи його, попрямувала до будинку.

Леонід кинувся до неї. Вона не привіталася, не подала руки.

— Ну, кажи — в чому справа?

— А хіба до тебе не зайдемо?

— Ніколи мені.

— Хоч на хвилинку! На вулиці не говоритиму.

Мовчки вона вийняла із сумочки ключ. Повернула у ворота, зупинилася під аркою, відімкнула низькі, вкриті облупленою фарбою двері, поряд з ретельно, як завжди, занавішепим вікном.

Клава пропустила Леоніда вперед, у півтемряву, що пахла духами й вогкістю. Клацнула вимикачем, машинально поправила покривало на ліжку, не сідаючи, не знімаючи капелюшка, запитально дивилася на Леоніда.

Він підійшов до столу, бадьоро витяг з пакунка пляшку портвейну, банку м'ясних консервів, добре підпечений, свіжий батон. Складаним ножем, вийнятим із кишені штанів, почав відкривати консерви — смачно запахло м'ясо, приправлене лавровим листям. Не вперше приходив він так, з угощенням, до Клави… Правда, говорить, що поспішає, але обстановка покаже…

— Даремно стараєшся, — презирливо, з викликом сказала вона.

Леонід залишив банку напіввідкритою, швидко підійшов до неї.

— Та не сердься ти… Відсвяткувати хочу з тобою разом…

Притяг її до себе — вона слабо опиралася, дивилася очікувальними, вологими очима. Припав гарячими устами до податливих м'яких губів.

— Я, Клавочко, сьогодні велику справу зробив.

— Вирішив, значить? Поїдемо звідси? — вона дивилася ще недовірливо, з тоскною надією.

— На флоті залишаюсь. Рапорт подав сьогодні… Ти послухай, усе тобі поясню. Захочеш — підемо хоч сьогодні в загс — закріпимо цю справу.

Вона вирвалася, відступила. Вдивлялася, ніби ще не зрозуміла.

— Жартуєш, Льоню?

— Ні, Клавочко, не жартую. — Сказав це спокійно, твердо, хотів знову обняти її, але вона відступила ще далі.

— Я душею з морем зрісся, з флотом зріднився назавжди. Не примушуй даремно. Зрозумій — не можу я з кораблями розлучитися. Проте й без тебе мені теж не життя.

— Іди! — крикнула Клава. І раптом надломилася, припала до нього сама, біль і туга захльоснули голос.

— Льоню, востаннє христом-богом благаю, поїдьмо звідси! Ти своє відслужив, вийшов твій строк. Я працюватиму, хорошою вірною буду тобі дружиною… Тільки поїдьмо! Пожалій ти мене. Більше сил нема тут жити. Одягнеш цивільне, Льоню, візьмеш квитки на поїзд — одружимось того ж дня…

— Я з кораблів піти не можу. Останнє моє слово, — глухо, з непохитною твердістю сказав Жуков.

Вона грубо вирвалась, хотіла ударити з розмаху, він ледве встиг захистити обличчя.

— Забирайся геть! Бачити тебе не можу! Хлопчисько, злиденний матрос!

— Ти зрозумій, Клаво…

— Ненавиджу! — Вона сперлася руками на стіл, її голос звучав тепер ущипливо, насмішкувато. — Я іншого знайду, не такого, як ти, справжнього чоловіка.

Образа, ревнощі охопили його.

— Може, в тебе й тепер ще хтось є? — Не впізнавав свого голосу, не помітив, як опинився в кулаці схоплений зі столу ніж. — Тоді дивись, Клавко!

8
{"b":"199664","o":1}