Литмир - Электронная Библиотека

— Лепра…

Цар удруге шарпнувся й видерсь із Платонових обіймів, та тепер його схопив От, а потім знову Платон, і він зів'яв і похилив голову. Коли його, майже нестямного, вели Дев'ятою терасою назад, люди мовчки поступались, а на першій сходинці Царського клімаксу стояв лоґоґраф і тримався за мармурові пазурі лівого ґрифона, що нависали над постаментом. Цар уп'явся в євнуха вічми, й той мужньо витримав сей погляд, не ховаючись у численні жовтаві зморшки.

— Се — ти?

— Ні, — відповів євнух. — Не я. Се — жрець Асклепія Мірмекійського. Його рука.

— Се рука Асклепіда, — сказала потім, уже в хоромі, й Елена й спочутливо торкнулася його скронь. Волосся на скронях узялось памороззю, й вона побачила се тільки тепер.

Вероніку ховали того ж вечора, й ховали просто на Царськім акрополі, за кущами ледь розбрунькованої бузини, ліворуч од порожнього постамента, який Перісад лаштував для себе, та так і не спромігся зійти на нього. Се була перша могила в Пантікапеї — досі ніхто не оскверняв трупом його священної землі. Та навколо города стояла чужа рать, уперта й непримиренна, й ніхто б не дозволив поховати мертву царівну в некрополі її пращурів.

— Злий провіст олімпійців!.. — заговорили в Пантікапеї, й усі приготувалися до найгіршого, бо досі нікого ще не ховали між мурами города й ніколи ще не вмирала царська донька такою жахливою смертю, й белькотання божевільного провидця з хорому Аполлона Лікаря підтверджували побоювання пантікапейців.

Зла вість не забарилася.

Вранці наступного дня мешканці підмурних дворищ познаходили чорнопері стріли з рурочками папірусу: «Фанаґорія, й Ґорґіппія, й Гермонасса з Корокондамою вже здались на ласку Діофанта. На що сподіваєтеся, пантікапейці? Чекаєте, поки самі виймемо вас із вашого гноїща? Горе вам тоді!..»

А зранку всі Діофантові катапульти почали закидати город брилами вапняку. Се тривало день, і на мурах не лишилося живого визубня. Та далі за се понтяни не пішли, й От звелів своїм сотням лагодити зруйноване, дочекавшись ночі. Всі працювали без факелів, бо супротистат обстрілював кожен факел роїщем стріл і закидав кулями з порощ. До ранку майже нічого не пощастило зробити, по сході ж сонця ворожі катапульти зарипіли знову, й жоден оборонець не міг утриматися на мурах. Так тривало цілий день, і навіть ота впертість, із якою Діофант закидав город камінням, доводила городян до нестями. Вони легше знесли б найшаленіший приступ, тільки не се.

Пантікапей ще не відчув справжньої війни, коли не рахувати голоду. Але й голод почався давно, й розбрат між городянами — також, і невпинні катапульти лише поглиблювали його. Мешканці крайніх, підмурних вулиць виселилися вгору, хто куди міг, і се створювало враження ще більшого безладу, бо рать під час обстрілу була вже внизу, в мертвій смузі, неприступній для каміння Діофантових катапульт.

— А взавтра вже підуть приступом, — сказав архонт Евтихій, і цар теж знав, що се колись мусить початися: коли не взавтра, то за день або два. Товсті циклопічні мури Пантікапея ще не зазнали шкоди — вони могли витримати й не таке. Найбільше, чого б домігся Діофант, — се позбавити визубні заборола, яких лишалося стирчати дедалі менше. Та се не дуже непокоїло Савмака. Головне лишалося попереду й воно було найстрашніше. Чи витримають оборонці перший приступ? Головне — перший, бо все подальше залежатиме від нього. Коли вої з обох боків муру вмиються третім потом і сьомою кров'ю, долю січі визначатиме воля до перемоги.

А що я скажу своїм воям, спитав себе Савмак. Якими словами поведу в січу й в ім'я чого? Думки про Царство Сонця виявилися гарною мрією, що розвіялась од першого ж вітру. Він дав невільникам волю, а вони її не прийняли, бо не повірили в неї. А хліба не дав, і се вирішуватиме завтрашню січу, сказав він.

Евтихій уже не мав роботи в городі, розладнаному обстрілом, страхом та зневірою, й разом із Савмаком дивився на ворожий стан просто з Царського акрополя. З сієї найвищої точки города люди по той бік мурів здавалися дрібними й нікчемними, й катапульти теж нагадували перекинуті догори колесами візки для снопів. Вони стояли кількома низками — п'ятеро навпроти Полунічного пілону, п'ятеро — трохи вище, серед надгробків некрополя, дев'ять чи десять катапульт раз по раз мелькали кидунами в евпатридських садках, приблизно стільки ж у садках царських, а дві низки розтяглись уздовж усього правого берега Сухої річки. Незайнятим лишався тільки приморський мур, але Савмак подумав, що таке впродовж віків траплялося вже не раз і не двічі: ворог ішов на приступ зовсім не там, звідки його чекали.

Вони з Евтихієм полізли на західну вежу Акрополя, яка вивищувалася над городом і всією околицею, та се теж нічого не додало. Евтихій присмирнів і геть утратив балакучість, і то найдужче гнітило Савмака. Зрадливість — у крові людини, подумав він. Сей теж уже готується до зради: готується, тільки совісті в ньому трохи більше, ніж в інших, і він і досі не зміг упоратися з нею.

Савмак пропустив Евтихія поперед себе, й коли побачив спину свого архонта, вражено спинився. Людина вміє приховувати свої почуття тільки на обличчі, вирішив цар, бо Евтихієва спина виказувала все, що діялося в душі сієї людини.

— Тобі Діофант нічого не заподіє, — сказав Савмак, і голова Евтихія мимоволі втяглась у плечі, а лопатки під нетовстим весняним гіматієм заворушилися й майже стулились.

— Чому ти про се?.. — сказав Евтихій, але озирнутися не знайшов у собі сили. Та навіть таке несміливе відпирання втішило Савмака. Євнух і так не сказав би, подумав цар. У нього все простіше й виразніш. Але йому раптом стало тоскно поряд із сим чоловіком і захотілось гіркого отруйного слова лоґоґрафа.

Біля царських стаєнь, куди виходили сходи з мурів, Савмак звернув до воріт євнухового будинку:

— Я не серджуся на тебе, Евтихію.

Й увійшов у хвірку, закарбувавши в пам'яті розгублений погляд архонта. Іфімедія, тримаючи малого Ніколая за руку, сказала, що тієї свині нема вдома, але повела царя до екуса. Савмак увійшов і не повірив своїм очам. На одному з трьох ліж сиділа Елена.

Вона теж підвелася, хоч його поява тут і не здивувала її, Савмак се бачив.

— Чого ти тут?

— Завтра почнеться приступ, — сказала вона й глянула на нього невидющими очима. Савмак уже добре знав сей її погляд, який, проте, щоразу лякав його, нагадуючи про Вероніку. За три дні перед смертю до неї повернувся глузд, і вона дивилася на нього так само, хоч і впізнала і його, й усіх інших людей.

— Се сказав тобі євнух? — Елена кивнула. — Чого ж він не сказав сього мені?

— Він пішов до тебе.

— Я був на мурах. І то все?

— Ні, — сказала Елена. — Я завтра вмру.

Савмак ошелешено глипнув на неї, знову пригадавши Вероніку, тоді стомлено сів на ложе, з якого щойно встала Елена.

— Завтра… — Цар хотів сказати, що завтра й він умре, та не зважився й докинув: — Завтра багато хто вмре в сьому городі.

— А я все життя мріяла про волю… — Елена раптом підійшла, впала перед ним навколішки й пригорнулася до його ніг. — Зроби, щоб я хоч умерла вільною, чуєш… Зроби!

— Я не маю жодного золотого статера, — сказав Савмак, одчуваючи, як голос починає зраджувати його. — А тобі ж треба… два таланти… — Й раптом підвівся й, щоб передужити хвилювання, вигукнув: — А хочеш — я зроблю тебе царицею?!

Елена теж схопилася й затулила себе руками, наче він мав ударити її по обличчі:

— Що ти… що ти…

Вона задкувала, відмахуючись і широко розплющивши очі, які в сю мить не були схожі на Афродітині, а швидше на Веронічині, й задкувала, доки до дверей улилось міхувате тіло євнуха.

— Басилевсе, — сказав євнух, — узавтра Діофант іде на приступ, вийматиме город копієм. Що чинитимеш, басилевсе?

Цар дивився на всмерть перелякану Елену, але відповів господареві сього дому:

— Ти все знаєш, лоґоґрафе. Одного не міг передбачити — що чинитиме взавтра басилевс.

Із сусідньої світлиці в двері заглянула євнухова роба Іфімедія з гарним малюком на грудях, важких і провислих. Савмак подумав, що стара невільниця мусила чути всю їхню розмову, та се вже втрачало вагу. Завтра Діофант піде на приступ города всіма своїми таґмами й Пантікапей не боронитиметься й півдня. Городяни втратили віру в свого царя, й то була головна причина. Але вони ще не були під робою, — подумав із утіхою Савмак, та я примушу їх бодай на день стати підданцями цариці-роби.

103
{"b":"194855","o":1}