Тут не все трималося купи, та сенатор, згадавши старе вивірене правило юриста, сказав собі зумисне вголос:

— Шукай помилку там, де все здається зрозумілим.

Лоґоґраф, який сьогодні був у якомусь ударі, засперечався з лоґофетом Еаком, куцоногим і куцоруким чоловіком, схожим на арабського зоряного кумира, про нову вимогу скіфського царя Палака, й ніхто не дививсь у бік сенатора. В таку хвилину Публій Муцій Сцевола міг дозволити собі розкіш думати пошепки.

— Євнух і той красень Архелай, що сховались у кутку за вогнищем, аби бути далі від царського ока, — се раз і се ясно. Куцоногий карапуз Еак проти царя не піде — се два й теж ясно. Перісад же терпить Архелая, просто терпить і годі, доньки ж своєї за нього не віддасть. І се ясно, інакше б увірвалася нитка династії Спартокідів. Савмак…

Тут уже ввірвалася логічна нитка самого сенатора, й він перестав шептати. Лоґофет із лоґоґрафом тепер перейшли до згадуваного раз пергамського царя. Дивний заповіт Аттала Третього ще й досі, хоч відтоді минуло двадцять три роки, дехто піддавав сумнівам, навіть у Римі. Се робили найчастіше під час виборів у трибах, бо й по смерті молодшого Ґракха, Ґая, вбитого тринадцять тому літ, чин народного трибуна ще не втратив усієї ваги. Сенаторові було добре відомо, як відбувалося приєднання Пергамського царства, й він гарно поставленим голосом судді сказав:

— Усю причину слід шукати в характері самого Аттала Третього. Підробки з нашого боку там не було, се я заявляю щиро.

Двадцять три роки тому колегою й напарником Публія Муція Сцеволи був Кальпурній Пізон, обидва співконсули належали до різних угруповань, і саме Публій першим уніс на розгляд сенату реляцію, що ставила під сумнів правдивість Атталового заповіту. Але сенатська комісія, послана в Азію, не виявила жодних зловживань.

— Та й нічого дивного, — підтвердив свою думку сенатор. — Нині Рим має не одного друга.

— «Друга римського народу?» — вточнив єхидний і чемний до нудоти лоґоґраф своїм жіночим фальцетом. Публій Муцій Сцевола, стримавши себе, відповів:

— «Другом римського народу» назвав себе доброхіть Юґурта, цар Нумібії. — Він замислився, чи сказати ще щось, але для більшої правдоподібности вирішив сказати: — Назвав себе добровільно, без жодного тиску, завдавши поразки Аві Постумію Альбінові.

Ава Постумій Альбін був одним зі співконсулів сього року, й про те, що леґіони його пройшли в Лівії під так званим «ярмом ганьби», сенатор довідався щойно перед від'їздом сюди, до Пантікапея.

— А то правда, ніби Юґурта зараз у Римі?

Се питав цар, який досі висловив був лише прохання принести вина. Сенатор кілька разів хитнув головою, сам не здаючи собі справи, що се: ствердження чи, може, подив, бо тут знали більше, ніж, мабуть, і сам він, член правлячого сенату. Згодом йому здалося, що його кивання має надто однозначний зміст, і Публій Муцій Сцевола відповів так, аби з його відповіди не можна було зробити жодних висновків:

— Ґраціас део, все під небом чиниться з ласки Юпітера. — Він ще встиг додати: — За кого люди, царю, за того й кумири, — й тут відчув, як біль підкочується з не знати яких глибин його єства й зростає, зростає, спершу мов горошинка, тоді як горіх і гусяче яйце, важке й нестерпно пекуче, йому вже нема ні впину, ні перепон, і коли перед очима застрибали жовті й зелені плями, сенатор зрозумів, що далі не зможе не тільки розмовляти, а й думати, й довгими потемнілими зубами закусив спідню губу.

Було б останнім паскудством, коли б усі помітили мій стан, перемагаючи напади болю під ребром, думав сенатор і рясно заливався потом. І йому таки стачило сил висидіти до кінця сього симпосіону, який не виправдав себе, й він ішов разом з усіма до царського пілона, гордовито несучи на плечах обважнілу голову, не забуваючи про те, що найважче вийти з гри достойно. Та на басиліці він сказав синові, щоб ноші подали сюди, й коли сів, уже не зміг навіть ширму завісити — се вчинив роб Спрінґ, який прийшов зустріти господаря.

Увечері ж Савмак був дуже здивований, коли стара Лія принесла йому невеличку золоту скриньку, запечатану восковим кружальцем. Ефебові печатка-характер була незнайома. Він обірвав снурівку й витяг із ларця клаптик тонкого перґамену, списаного по-грецькому:

«Квінт Мукій Сцевола, юрисконсульт і з ласки безсмертних римський олігарх і квестор, запрошує свого друга й приятеля Савмака розділити з ним за трапезою те, що зволили дати смертному кумири».

— Хто се тобі підсунув? — недобре посміхнувся Савмак.

Лія заклопотано зітхнула:

— Отой гарний римлянин…

Савмакові зараз було не до симпосіумів і римлян, гарних і не гарних. Він, повагавшись, кинув скриньку на ложе й мовив з притиском:

— Як я піду з дому, сходиш і скажеш тому… «гарному» римлянинові, що мене вдома не було.

Він убрався в білий хітон, чорний же гіматій недбало кинув на руку й вийшов. Найпізніше в Пантікапеї зачиняли Полунічний пілон, і Савмак устиг прослизнути з останніми селюками та купкою старців, коли чатники вже рипіли невидимими котками всередині пілонних веж, а ковані стулки брами, тонко повискуючи, почали стулятися.

Ще можна було роздумати й повернути назад. Савмак озирнувся на ворота й стояв отак, аж поки вони зачинились, і коли по той бік лунко грюкнула колода засува, спину йому продерло морозом. Він по шию вкутавсь у чорний гіматій і побіг наздоганяти валку селян та жебраків, що прямували понад берегом на схід у бік Мірмекія. Одначе за містком через Суху річку притримав крок, і коли люди розтанули в посмерках, зійшов у берег і майнув на захід, у керунку Тірітакського валу, відчуваючи, як тремтіння в тілі поступово проходить і на серці стає весело й вільно.

То була остання й найкоротша ніч аттічного місяця скірофоріо́на, а мілетського — каламеона, коли Геліос, досягши дишлем свого біґа зеніту, починає відлічувати час Нового року. Фраат із мармуровим горбом на спині, а також Апсірт і ті двоє давніх знайомих, яких Савмак і досі подумки називав Гладким і Цибатим, чекали на нього в тому місці, де Суха річка перетинала Тірітакський рів. Усі п'ятеро здерлися на міцний, вимощений дерниною вал, і Савмак поглянув ліворуч. Брама й міст на Феодосійському шляху були не дуже далеко, стадіїв за п'ять відси, та мерехтливе світло чотириденного молодика, що вже хилився верхнім рогом до заходу, не сягало туди.

Се означає, що й нас не бачать, подумав Савмак і, кинувши разом з усіма срібний обол у жертву кумирові річок Азонові, почав обережно злазити крутим схилом униз. Рів у сьому місці був наповнений водою з річечки, й Савмак, забрівши, тримав клунок з одягом над головою. Вода була тепла й смерділа жабами, та слизький скіс підступно втікав у глибину. Занурившись попід пахви, Савмак ліг доліспини й поплив на той бік широкого рову, гребучи однією рукою.

Почувся плюскіт і метушня. Фраат, обтяжений мармуровою плитою, мало не пішов на дно, та його вчасно підтримали Гладкий і Цибатий. Найсмішнішим здавалося, що й уславлений пірат, людина, яка на воді днює й ночує, посеред рову теж почав жалібно благати:

— Ой… дайте хто руку!..

Савмак вийшов на протилежний укіс рову й почав, ковзаючи, дертись угору, Гладкий уже витягав обтяженого каменюкою кволого роба Фраата, Цибань же стрибнув і в два помахи дістався до наляканого водою моряка-розбійника.

Укочений Феодосійський шлях вони перетнули, давши доброго гаку, на поважній од брамної сторожі відстані й просто степу подались на полудень.

— А тебе не кинуться в Царському акрополі? — спитав Савмака пірат Апсірт, який ішов геть мокрий і дрижав од холоду.

Савмак лише хмикнув. Сі люди таки не все про нього знали, хоч він був єдиний у цілому дворі, хто робив, що хотів, і ходив, де й скільки мав бажання. Перед ними раптом виросло чорне громаддя, що ледь вимальовувалося на тлі ще чорнішого, всіяного зорями неба. Савмакові перехопило подих: