— Чого ти? — спитав Савмак.

Не відриваючись од брил муру, Лія проказала:

— Перісад… присилав робу свою… Питала, чи ти видужав…

Слова її ледве продиралися крізь горлянку, й вузькі сині губи тремтіли. Савмак підійшов і торкнув її за плече:

— Ти чого, питаю.

Стара притулилася щокою до його руки й схлипнула, тоді стямилась і швидко, крізь сльози, зажебоніла:

— Розпинають робів!.. Похапали й розпинають… Усіх повиловлювали, всіх до єдиного!

— Яких робів?!

— Тих… тих, що… — Лія впала перед ним навколішки й обхопила його коліна руками, дивлячись ізнизу вгору сухими бляклими очима. Савмак видерся з її обіймів і, заточуючись, побіг довжелезними анфіладами з хорому.

Коли він, схопивши в царських стайнях першого-ліпшого коня, охляп дістався Феодосійського шляху, вої з допомогою охочих городян прикручували до хреста ремінням останнього роба. То був ще зовсім хлопчик, худий і захлялий, Савмак добре пам'ятав малого Ґеланіка. Поряд уже звивався на хресті його батько, теж Ґеланік. Хрести тяглись узбіччям Феодосійського шляху від початку царських виноградників до городів, повз царські садки до самого Тірітакського рову.

Савмак погнав коня на самій обротці, так як узяв його зі стаєнь, од ясел, але жодного царського чільника, бодай декарха, не побачив. Біля деяких хрестів юрмилися пантікапейці, ціляючи розіп'ятих камінням і редькою, які з сієї нагоди безкарно рвали на грядках Перісадових огородів, а роби, не причетні до бунту, стежили віддалік за муками своїх друзів, і ніхто не міг із певністю сказати, які думки рояться в їхніх коротко, мов у римлян, стрижених головах.

— Великий лоґофете! — почув Савмак, і лише тепер угледів сенатора, який сидів у ношах, підтримуваний чотирма ефіопськими лівійцями. — Кумири, бачу, дарували тобі здоров'я! — Й оскільки Савмак оторопіло мовчав, Публій Муцій Сцевола мусив сам докінчити якось розмову. — Й слава кумирам! — сказав він, але, певно, не се його муляло, бо раптом благодушно засміявся й кивнув рукою на довжелезний ряд хрестів: — Ми, римляни, в усьому пасемо задніх. Усе, що робимо, ви вже робили хтозна й коли. А тут ви йдете нашими слідами, великий лоґофете!

— Якими слідами?.. — Савмак ледве стримувався, щоб не нагрубіянити сьому римлянинові, який прибув ношами, аби подивитися на чужі муки.

— Хрести — се наш, римський винахід, — відповів сенатор уже геть іншим голосом. — Двадцять п'ять років тому ми втикали хрестами всю дорогу від Капуї до Рима.

Савмак недбало кивнув сенаторові й погнав коня в бік брами на Тірітакському валу. Між визубнями вежі стояв, згорнувши руки, декарх махерофорів Архелай і мовчки дивився вздовж вервечки хрестів, умисно не помічаючи Савмака. Савмак гукнув угору:

— Се ти тут за чільника?

— Ну, я, — неохоче відгукнувсь Архелай.

— То познімай їх швидше!

— Кого? Хто се велить?

— Перісад! — у нестямі гаркнув Савмак і погнав коня всп'ять до Пантікапея.

Царя він знайшов у найнесподіванішому місці — ніколи б не подумав, що Перісад належить до шанувальників давньої, ще, мабуть, кіммерійської кумири Кибели. Тим часом цар стояв над жертовником і старанно роздмухував якесь пахуче зілля. З ним у ґроті була тільки старезна верховна жриця хорому, Даїра, яка разом із жерцем оракула Аполлона Лікаря мала славу найкращої провидиці на всім узбережжі Понту.

— Підійди, — сказав йому цар, дмухаючи на слабенький вогник, що не хотів споживати сирого зілля.

Савмак підійшов і став поряд із жертовником:

— Я звелів познімати їх із хрестів.

— Як то «звелів познімати»?!

— Твоїм іменем, — відповів Савмак.

Відчувши небезпеку, Даїра подріботіла з печери, й вони лишилися вдвох, віч-на-віч, утупившись один в одного повними зненависти очима, й стояли так доти, поки старший стомився й схилив очі до землі.

— А ти подумав, що буде?

— Подумав, — і досі не зводив із нього погляду Савмак, ладний до всього.

— Про себе дбаєш?! — прорипів басилевс.

— Про тебе. Я подумав, що слово царя мусить важити більше за сю суху бадилиночку! — Савмак вихопив з жертовника потемнілий і скоцюрблений листочок басиліку, розтер його між пальцями й кинув назад.

— А я дав тобі сан найвищий і… — Перісад затнувся, — й Вероніку пообіцяв тобі при всіх… Думав, ти мудріший. — Перісад потяг ноги до виходу, глянув надвір, знову повернувся й почав терпляче, як і належить, тлумачити Савмакові свій учинок. — Слово басилевса не сухозлітка, се так. Але я віддав його в жертву державі, й кумири та мій безсмертний предок подарують мені сю невелику зраду. Коли б я помилував сих невірних робів, то настав би край усьому. Робів багато, а нас мало, й усі вони почали б чинити так, як оті.

Савмак повагався, чи сказати цареві те, що ще дужче його образить, та вагання тривало недовго; вони досі казали один одному й значно пекучіші слова.

— Тоді ти помилився, — мовив він злорадно. — Вдяг саном не того, кого слід. Виправ свою помилку — віддай доньку котромусь Дамонідові чи Архелаю!

Се було надто жорстоко, та Савмак іншого виходу не мав. Тепер він сказав усе, що мав сказати ще того вечора, на врочистому симпосії, йому не лишалось нічого іншого, як піти із священного ґроту. Він мовчки попростував до виходу, та Перісад із невірогідною для своєї немочі прудкістю наздогнав його й схопив, боляче вп'явшись пальцями в передпліччя. Як кожен старий чоловік, він боявся, був певен, що молоді своїм незміцнілим мозком і серцем неспроможні на жоден розумний крок і пустять за вітром усе те, що так старанно й важко, по зернині й по крупині, збирали для них старі. Він упинавсь і впинавсь йому в руку кістлявими пальцями, вклавши в них свою людську силу й царську волю, та сили в нього було вже небагато, пальці почали слабнути, слабнути, й се тривало, поки Перісад геть охляв, зів'янув і сів просто долу, бо коліна більше теж не тримали його під невблаганним, жорстоким поглядом глибоко схованих оченят Савмака.

— Ти даси їм ісотелію, — сказав Савмак. Ісотелія — означала рівні з вільними громадянами права для відпущених робів.

— Я тебе ненавиджу, виплодку Горґони! — проказав тоненьким голосом цар, але й Савмак, і він добре знали, що вже не зможуть обійтись один без одного.

Коли Савмака не стало, знову ввійшла Даїра й, нарешті роздмухавши вогонь у виямку кам'яного жертовника, мовила чи цареві, чи, може, сама собі:

— Якщо в чорного ворона виростають білі крила, то заглянь воронові в око.

Вона стояла над ним, стара й згорблена, й була в своїй жрецькій хламиді вочевидь схожа на Сивіллу. Перісад не зрозумів її притчу, він не зрозумів навіть того, яким чином опинився в сьому вогкому ґроті чужої кумири, й не мав голосу, щоб прогнати геть зловісну жрицю. Й уперше за всі роки своєї довгої старости він подумав, що коли людина втрачає власний голос, то незабаром слід чекати й Гермеса, безсмертного провідника мертвих душ.

Сніг випав у першій декаді місяця посідеона, й усі казали, що сього, останнього, четвертого року сто шістдесят четвертої олімпіади, зима надто рання, й безпорадно кивали головами: нічого не вдієш, високосний, так покладено кумирами… Й хоч перший сніг ураз розтанув, та надвечір випав новий, земля вихолола й настала зима.

Тепер у домі за смугастими жовто-зеленими мурами жар у жаровнях не гаснув цілий день, та лише в таламусі зі слюдяним вікном можна було нагріти душу, й мерзлякувата Елена просиджувала з ранку до вечора там, де й спала. Дівчата теж обидві не виходили з тамуса без нагальної потреби, всю хатню роботу полишивши на Ніневію. Стара ассірійка мовчки шкрьобала в своїх незмінних капцях, не зважаючи на сніг, Клеопатра без угаву дзеленькотіла, підсівши на Еленине ложе, неговірка ж Раїс, поки й сутеніло, плела вовняні шкарпетки, лише зрідка відбуркуючись од докук цокотухи Клеопатри. Потім, якщо не було гостей, нашвидку перевечерявши, дівчата йшли в просторішу світлицю гіменея, де звичайно спали, Елена ж, підмостивши подушку на стіни, ще з годину сиділа, поки прилітав м'якокрилий Гіпнос. Вона любила сю годину перед сном, коли в домі й усьому місті наставала тиша й тільки перегавкувалися пси через мури. Тоді думка пливла легко й не плуталась, можна було зважити кожен зроблений за день крок, навіть передбачити, наскільки се дається смертному, стежки й кроки наступного дня.