Він розповів, що в Новгороді та Бориславлі почали відмуровувати спалене й зруйноване, що небавом і він вертається до города стольного, й се теж підтверджувало його слова й рішучість, але Савмака непокоїло інше, й він спитав:

— А сенатор був твоїм гостем?

Борис повагавсь, але відповів:

— Гомонілисмо з тамтим сенатором, брате княже. Рим боїться Мітрідата й не хоче видіти його на нашій землі.

— Пощо ж не споможе й тобі, й мені раттю?

Брати хвилю виважувалися поглядами, й урешті Борис опустив очі:

— Леґіони римські ратяться в Лівії. — Тоді знову глянув на Савмака й спитав упрост: — А ти хтів би-с видіти в себе римський леґіон чи бодай когорту? Коли ми прикличемо римлян у підмогу собі, то після не здихаємося їх довіку. Зумів єси?

— Умію помалу, — згодом відповів Савмак, убачивши здоровий глузд у словах старшого брата.

Розмова з римським сенатором нічого нового не додала. Сенат зацікавлений у тому, щоб скіфи Палака та Савмака й далі впиралися Мітрідатові, навіть згоден подати їм ратну підмогу. Савмак чемно подякував за таку готовність, бо римські споміжники й справді легкі на гостину, та важкі на вороття домів, і се всі знали. Євнух лоґоґраф, От, Платон та двоє евпатридів — сухотний архонт-маґістрат Гіпподам, який справляв тепер чин великого лоґофета, й Тімокреон, колишній маґістрат митників, а тепер архонт над скарбницею та царськими ладдями, якому прихід Мітрідата загрожував хрестом край дороги, повністю згодилися з молодим царем.

В останніх числах елафеболіона римський сенатор Публій Муцій Сцевола відплив із Пантікапея на єгипетському вітрильнику з одним рядом весел, відплив у полудневі краї, щоб звідти дістатися провінції Велика Фріґія, але вже біля Ґорґіппії раптом занедужав і змушений був просити притулку в місцевого посадника Каллістрата. Й само собою вийшло так, бо того забажали кумири, що видужав перестарілий сенатор лише тоді, як із Ґорґіппії в Пантікапей відпливло дворядове судно, наповнене всяким житом та борошном. Віз його сам Каллістрат-Добривой, супроводжуваний десятьма ладдями однорядовими. Крім веслярів, за насадами тих ладь сиділо по двадцятеро воїв, добре зоружених і заборонених щитами, шоломами й латницями.

Всі одинадцятеро суден прибули в Пантікапей пізньої ночі, ґорґіппійським воям було наказано сидіти в ладдях до ранку, намісника От запросив до царевого хорому, а по чотирьох жінок, які разом з воями прибули до Пантікапея, над ранок з'явився кудлатий, схожий на бурого ведмедя, чоловік і повіз волами вздовж Пантікапейської затоки.

Таким чином Елена разом зі своїми робами опинилася в мірмекійському хоромі кумира Асклепія. Триденна подорож не заспокоїла її, й тихий зойк вихопився в Елени, коли вона переступила поріг облупленого входу заміського святилища.

Пороги ведуть у життя або в смерть, сказала подумки Елена, розглядаючи похмуру садибу хорому. Так їй сказав і сенатор Сцевола в Ґорґіппії: вибирай. Вона вибрала життя, та тут усе раптом набуло хиткої примарности, й Елена з завмиранням у серці збагнула, що сей поріг нічого не ділить, і між життям та смертю грані стерлися.

Хором зустрів їх сірою німотою, молоде листя кленів так рясно заткало все кругом, аж здалося, ніби сонце передумало сходити й над світом і мовчазним жерцем, а Ніневія шкрьобала стоптаними капцями позаду. Коли темна стежка скінчилася, жрець озирнувся й гримнув на молодих роб:

— А хто все те з воза носитиме?

Дівчата ніяково затупцялися й одстали, стара ж ассирійка й далі човгала вслід за господинею, мов той окрик не стосувався її.

— Піди й ти, Ніневіє, — тихо проказала Елена, й досі не наважуючись говорити голосно. Про сей хором вона чувала й раніш, іще коли жила в Пантікапеї, та їй і в думці не влягалося, що святилище, навіть осе, може мати такий моторошно занедбаний вигляд. І він мені сього не казав, подумала Елена про старого сенатора, хоч обговорювати слова Публія Муція Сцеволи було й пізно, й марно. Коли людині пропонують вибір між життям і смертю, людина обирає життя, вдруге повторила Елена.

Згодом се ще дужче розхвилювало її, й така проста на перший погляд істина вже не здавалася ні простою, ні беззаперечною, й Елена з подивом визнала, що людина приходить у світ не з доброї ласки й не з власного бажання, але жити чи не жити — то вже цілком у її владі.

— Житимеш внизу, — чемно сказав Елені жрець Асклепія — Асклепід, але глянув на неї таким одвертим байдужим поглядом, що в неї змерзла спина.

Розглядає, мов череп'яну амфору, подумала Елена й спитала:

— Ти тут сам у цілому хоромі?

— Ні, — відповів Асклепід і пошкріб кудлату широку бороду. — Є ще одна нещасна душа. Шукає зцілення в Олімпійського Цілителя…

Останні слова він вимовив з ледь притамованим посміхом, Елену вдруге побрав мороз, і вона квапливо ввійшла в повислі на одній завісі двері нижнього поверху. На стелі трьох невеличких світличок гойдалось павутиння, важке й припале шаром давньої куряви. Елена вийшла й заходилася допомагати робам, чого вже давно не чинила. Щоб уселитися в сю пустку, доводилось попрацювати бодай кілька день, й Елена з жахом уявила, що робитиме, коли й ся тимчасова забавка лишиться позаду.

Нещасну, про яку казав Асклепід, вони побачили аж по другому, дні, й цілком випадково. Клеопатра виносила сміття й, щоб не кидати його під священними кленами, понесла далі. За гаєм вона вздріла довгу й геть облуплену присадкувату будівлю. Клеопатрі ще не доводилося виходити за межі святилища, цікавість узяла гору, й юна невільниця почала заглядати в кожні двері покинутої хижі. Й коли зазирнула в останні, перелякано вискнула й, кинувши кошик із сміттям, дременула назад. У темній провалині дверей Клеопатрі ввиділася примара, й дівчина розповіла про се Раїс та Ніневії. В Елени, яка чула її безладну розповідь, стислося серце. Вона повагалась, проте рушила й собі глянути.

— Не ходи, люба! — крикнула вслід їй Клеопатра, та Елена вже обминала ріг будинку, звідки стежка вела за гай. У зелених осмерках кленів її наздогнала Раїс і мовчки пішла поряд, а віддалік за ними, тримаючи долоню на вустах, скрадалася Клеопатра, в очах якої й досі холоднів переляк; і вже зовсім позаду чулося шкрьобання капців, хоч самої Ніневії й не було видно. Найдужче зворушував мовчазний подвиг Раїс, й Елена подумала, що ще не сама на сьому світі, коли є бодай одна людина, здатна й ладна розділити з нею небезпеку. А що се небезпека, Елена була цілком певна.

В останній комірчині довгої будівлі, в якій уже багато років ніхто не жив, Елена побачила дивну істоту й кілька часу не могла вимовити й слова. То було й не чоловік, і не жінка, зморшкувате й сіре, мов суха земля, обличчя нагадувало швидше дзьоб, ніс випинався вперед, хрящуватий і видовжений, а від носа суцільні зморшки, вкриті плямами та гнійницями, тяглись просто за вуха, бо рот, у якому, певно, не було жодного зуба, запав, а підборіддя майже торкалося кінчика носа. З геть плішивого тім'я на плечі й на вид істоти спадало кілька пасом сивого сколошеного волоссячка, груди ж і ввесь стан були заповиті невірогідним лахміттям:

— Ти чоловік чи жінка? — спитала нарешті Елена.

— Парфянка… — Голос істоти був рипучий і теж мовби вражений лишаями.

— Яка… парфянка?

— Мене звати Парфянка… Тільки ти не підходь до мене, кіріє. Кинь, що маєш, а не підходь, бо на мені — прокляття кумирів.

— Се він тобі заподіяв? — Елена махнула рукою позад себе, на будинок, де мав спати Асклепід.

— Кумири, кіріє…

Елена знову махнула рукою, майже певна того, про що допіру хотіла сказати відверто:

— Се він тобі каже?

— Він, — кивнула облізлим тім'ям Парфянка.

Всі троє невільниць заглядали в комірчину через поріг, і коли Елена вийшла, то мало не зіткнулася з кудлатим жерцем. Асклепід стояв і лихо посміхався, тримаючись однією рукою за сук священного клена. Се — помста сенатора, сказала собі вона, вже ніскільки не сумніваючись у тому, що Публій Муцій Сцевола віддав її в жертву ведмедкуватому жерцеві Асклепіду.