Усі сиділи похнюпившись. От сказав, що можна спробувати пошукати охочих серед його воїв. Але повсталі скіфи згодилися б на будь-що, тільки не на рудні, навіть тепер, коли всі розуміли, що таке залізо, бо рудниками споконвік були роби, й саме вже слово викликало опір.

— Кумири неприхильні до нас, — підсумував великий колісничий, і Савмак пересвідчивсь у сьому вже наступного дня.

Вранці цар зібрав верховних жерців Пантікапея, й вони, порадившись, вирішили вмилостивити Зевса Вседержителя, Зевса Робітного та Кібелу Кіммерійську багатими жертвами. Треби біля святилищ відбулись в обіднє сонце, по заході ж спалахнули хлібні комори в приморських рядах аґори. Савмак сам пішов глянути на пожежу, й коли входив до площі, хтось метнув у нього чадною головешкою.

Савмак обтрусивсь, удавши, що се була випадковість, але серед величезного натовпу, який тирлувався віддалік охоплених пожежею комір, почувсь несхвальний гомін. Комори згоріли, бо майже ніхто не гасив вогню, до того ж вони були порожні. Перш ніж підпалили, з них розтягли все зерно, й мед, і шкури. Платон провів допити й похмуро визнав:

— Заводіями були одпущеники, ті, що ти-с кинув у рудні.

Савмак наказав одіслати Аполлодорові не тільки заводіїв, а й кожного, хто грабував чи палив минулої ночі. Платон підкоривсь і виконав його волю, та після заходу сонця вулицями пішли факельники. Сього разу вони не спалили нічого, зате кричали, що цар продавсь евпатридам і зрадив демос.

Цар наказав негайно звільнити всіх, кого було послано в рудні, а Отові пощастило вмовити сімдесятьох воїв замінити їх. Факельні процесії припинились, але ніхто не міг ручитися, що не почнуться знову. Пантікапейці жили надголодь, бо й торжок на аґорі збирався вранці тільки так, за старою звичкою. Купці з чужих земель боялися Діофанта, й торгівля вмерла. Кожен прагнув щось продати, але то були здебільшого мосяжники й гончарі, людям же хотілося їсти. Тільки місцеві рибалки часом привозили скумбрію, яка вже втікала з Меотіди в теплі полудневі води на той бік моря й ще далі, в Боспор Фракійський і Пропонтиду. На дзвін рибалок збігався мало не ввесь Пантікапей, але й скумбрії, навіть дорогої, теж було мало, й Савмак хапався за голову: що буде потім, коли пантікапейці доїдять свої нужденні запаси хліба, часнику та садовини?

І він наказав Отові негайно збиратись у дорогу:

— Речи братові мому старійшому, хай веде полк сюди. Проспали-смо ми Феодосію, проспимо й Пантікапей. Так і речи князеві Борису.

— Ефебе, два ритони вина!

Та й після частування От пішов не зразу, й очі його блимали втомою й ваганням. І коли цар нарешті лишився сам і випростався на цупкому краваті, щоб обмислити новину й усе, з нею пов'язане, в переходах дальніх анфілад почувся тонкий пронизливий голос, гуркіт і веремія. Савмак пішов туди. Двоє слуг тримали Вероніку, геть розбурхану й страшну, вона випручувалася й кусалась, гіматій з неї впав додолу, а з-під порваного хітона прозирала голота. Савмак уперше бачив її такою нестямною й крикнув:

— Пустіть її!

Роби несміливо відійшли, знесилена борнею царівна опустилась на підлогу, й Савмак жахнувся. Тіло Вероніки було вкрите струпами лишаїв. Від страшного здогаду волосся стало диба, й він квапливо пішов геть, неспроможний далі дивитися на жінку, що була в дитинстві царівною його мрій. Усе в житті повторюється, згадав він давню істину й уперше подумав, що Ясон учинив так, як і мусив чинити, бо й люди, й речі, й істини такі самі старі, як і сей світ, рухаються по колу й кожне рано чи пізно повертається знову.

— Ти чув єси про Демокріта? — спитав Савмак, побачивши в своїх покоях ґорґіппійського намісника Добривоя-Каллістрата.

— Трохи-м чув, великий княже, — сказав нащадок общинних жупанів. — Осе-м видів допіру Ота…

— Й що на те вречеш?

— Добре тому, хто має брата! — вигукнув жупан. Савмак одгукнувся:

— Добре… — Перед очима й досі стояла недужа царівна, й сей чинець дратував його. — Для того-с і прийшов до мене?

— Для того… й не тільки для того, великий княже… Помислив єсмь по стрічі з Отом, же півтьми полку — то ліпо, бардзо ліпо, та ще ліпше було б, коли б ті тисячі були не п'ять, а… вісім чи бодай сім.

Савмак підозріливо глянув на свого намісника, й той потупив очі.

— Просишся додому?

Добривой-Каллістрат кивнув головою, так само не підводячи погляду:

— Приведу дві чи й три тисячі полку, великий княже. Діофант — воєвода хитрий і вельми вдачливий. Так на так його не здужаєш… треба полку доброго.

Савмак роздратовано махнув на його докази:

— Їдь, жупане, їдь!

І коли Добривой-Каллістрат, удячно схиливши голову, вийшов, Савмак теж вийшов. Якщо людині в чомусь пощастить, невесело посміхнувся він сам до себе, заздрі кумири тут-таки зіпсують їй радість, лукавий дідуган Геродот мов у воду дивився…

Савмак блукав між подобами колишніх боспорських царів добру годину, вдихаючи гіркуваті пахощі вже зжухлої над осінь бузини, й коли вийшов на вільну площу, побачив здоровенного воїна в обладунку. Воїн видався йому знайомим, але Савмак не міг пригадати: хто се?

— Великий княже, — сказав прийшлий і підняв руку для привітання. Хламида сковзнула з його плеча, Савмак уздрів рясні синюваті наколи й упізнав у воєві ґорґіппійського палемона-борця, який колись переміг його на гермеях.

— Ти єси десятник Добривоєвих комонців? — спитав Савмак. — Я-м упізнав тебе не зразу. Ще-с не кинув боріння?

— Жупан Добривой має хіть одкинутися від тебе, — сказав десятник, не відповівши на його запитання. — Не йми віри йому. Про се в нашому полку всі відають.

— Як звешся, палемоне? — спитав Савмак, сам не знаючи, що дасть йому ймення сього велета. Й, не дочекавшись відповіди вдруге, втомлено зітхнув: — Я-м знав про се, палемоне… — Йому стало раптом соромно, що забув те слово по-своєму й двічі вжив грецьке, та тільки знову зітхнув і подався через площу басиліки до хорому. Й уже вслід собі почув:

— Звуся Далімилом! — Савмак, не обертаючись, кивнув: — Ти тільки речи, княже! Наші всі далебі лишаться тута!

Цар аж тепер обернувся й глянув на величезного воїна:

— Силою не тримати-йму, Далімиле. — Й пішов.

А ввечері перед радою прибіг От:

— Навіщо-с одпустив ґорґіппійців, великий княже?

— Що вчинено, те вчинено… Всі вони пішли?

— Всі!

Се трохи здивувало Савмака, та він спитав у великого колісничного:

— Що ти мав ректи мні зраня?

От спохмурнів:

— Їдучи назад, ми смо зустріли сольство.

— Чиє?

— Діофантове. Їхали сли до брата твого. Отой Діофантів чорнопикий дрібненький мечоносець і ще кількоро.

Се була несподіванка, й Савмак аж тепер збагнув, чому От не сказав йому про того дрібненького, схожого на халдея, чорнявця. Від Елени він уже знав, що то — Мітрідат, сам понтійський цар із знаком Ахеменідів на грудях.

Тепер усе залежить од брата, подумав Савмак, бо й усе, що лаштувався сказати на сьогоднішній раді й що мали відповісти йому радники, залежало від князя Борислава, Бориса. Десь промайнула думка, що було б не піддаватися на хитрощі Добривоя-Каллістрата, але се теж змаліло й знецінилося, бо жменькою ґорґіппійців однаково нічого не зарадив би. Й він знову повторив, не слухаючи радісних, щирих і нещирих, промов: усе залежати-йме від брата Бориса. Від Бориса й від осих — скільки хто протримається й коли зрадить.

А євнух дивився на нього щиро й віддано, й се тільки потверджувало Савмакову думку.

Найдужче тішило турицького князя Борислава те, що Мітрідат думав, ніби його тут ніхто не знає й усі й далі сприймають за підлого мечоносця. Борис розкрив сю таємницю ще того літа, коли Мітрідат приїздив до нього разом зі своїм воєводою Діофантом. Одтоді спливло багато води й багато чого змінилося. Борис зазнав двох поразок — і ту, й ту через нетяму до ратної справи, надто ж другу, й змушений був визнати зверхність понтійського царя, та потім знов одкинув ту «дружбу» й приготувався до тривалої, на роки, борні.