Греки казали:

— Савмак — скіф, тому наші кумири й одвернулись від нас і жертв наших не хочуть приймати.

Провидець з оракула Аполлона Лікаря старий Ератосфен, якого вже давно випустили з порубу, белькотав якісь нестямні слова, та кожен сприймав їх за олімпійське одкровення, тлумачив по-своєму, хто як міг і як хотів, а тоді кидав назад у вже й так розтелесований город.

Савмак гукнув Ота, й великий колісничий прийшов і поклав на коліна цареві чорноперу азійську стрілу:

— Почитай-но!..

Цар розгорнув тонку рурочку папірусу, що ним була обгорнута стріла, й прочитав: «Громадяни Пантікапея! Підніміться на мури й гляньте кругом. Наша рать незліченна, добре годована й зоружена, ви ж не маєте хліба й вимрете всі, коли й далі йтимете за вбивцею вашого царя Перісада — робом-скіфом Савмаком. Одчиніть брами всіх пілонів, інакше горе вам, якщо ми доберемося до вас через мури! Пограбуємо все, спалимо все, переріжемо чи попродаємо всіх вас у робство. Коли ж одчините брами — наш таксіарх Діофант милостивий. Він подарує вам життя, вільних нагодує, а невільникам дасть волю. Тож поспішіть!»

— Де ти взяв єси се? — спитав цар в Ота.

— Принесли вої. — От був худий і стомлений, а під очима в нього застигли синці. — Підходять уночі до самих мурів і стріляють отаким-о в наш бік. А що ти вчиниш — уночі темно…

Згадавши, для чого кликав Ота, Савмак сказав, мнучи між пальцями крихкий папірус:

— Ератосфена слід знову зачинити.

— Се не споможе, — відповів От. — Нехай белькоче, може, так ліпше…

— Пощо?

От розтер очі кулаками:

— Греків менше від наших. Нехай репетують, що ти єси скіфський цар. Наші злішати-ймуть.

Вони замовкли й мовчали, поки прийшов широчезний у плечах вождь робів і відпущеників Платон, і Савмак заходився тлумачити своїм помічникам те, що перейняв од євнуха. Та, на його великий подив, Платон поставився до сієї думки надто байдуже.

— Пізно вже про се, сарю. — Він говорив з ними їхньою ж мовою й тільки де-не-де помилявся.

— Пощо се пізно?

— Не зважаться вже насі відпущеники.

Та великий колісничий негайно підтримав царя, й Платон стенув кремезними плечима:

— Воля васа…

Останнім часом стосунки між ними нап'ялись, і се гнітило Савмака. Великий колісничий був зроду вільною людиною й із материним молоком усотав зневагу до робів, а феодосійська зрада минулого року потвердила його на думці, що хоч невільники — теж люди, але з тавром у душі, їх легко звабити й ще легше злякати, бо ніщо не в'яже сих людей ні з городом, ні з іншими людьми, — ніщо, крім сліпого прагнення вирватися на волю, яким завгодно шляхом, у який завгодно бік, аби на волю.

Платона, роба від діда-прадіда, дратувало таке ставлення великого колісничого й він теж настовбурчувався супротиву йому, й цар марно силкувавсь примирити своїх двох найщиріших друзів.

— А якщо спробувати? — м'яко спитав Савмак. Платон зрозумів його прагнення й так само тихо відказав:

— Твоя воля, сарю.

Першим вирішили розділити між колишніми робами черепичний ерґастерій самого царя, й хоча Платон заперечував, що в ерґастерії роботи нема, бо черепиця нікому зараз не потрібна, проте Савмак наказав ґрамматистам писати декрет про передачу ерґастерія відпущеникам і негайно підпечатав його своїм царським характером, посередині якого сяяв промінням кумир сонця Геліос.

Але правда виявилася за Платоном, який добре знав і нахили, й настрої колишніх і теперішніх робів. Одноногий керамевт ерґастерію Хірісоф, якого Перісад колись розпинав на хресті, зареготав Платонові просто у вічі:

— Я також був робом, Платоне! Ви всі там, нагорі, подуріли! На, на, забирай, воно не моє! Тільки кому ж ви передасте мою дерев'яну ногу?

Платон похмуро вислухав блазнювання старого каліки й з болем відповів:

— Мене також розпинали на хресті, Хірісофе… Скликай людей.

Хірісоф зарипів ременюччям дерев'яної ноги до виходу зі своєї чинницької комірчини, й Платон теж пішов за ним, і тільки в ерґастерії збагнув усю жовч Хірісофового торохтіння. Посередині лежала купа закоцюбленої глини, дерев'яні копили горопудилися під однією стіною з де-не-де присохлими лишаями, полиці сушильні теж були порожні, Платон не побачив жодної живої душі навіть у найтемніших закутках. І коли керамевт застромив два пальці в рот, свиснув і порожнім ерґастерієм ляснула луна, вождь повсталих робів розвернувся й щосили вдарив його навідліг широкою долонею. Старий покотився, задерши дерев'яну ногу, й коли Платон швидко вийшов, не тямлячи себе від люті, вслід йому ляснув ще різкіший посвист.

Платон зібрав усіх невільників, які колись працювали разом з ним на черепичні, й оголосив декрет царя.

— Ось він буде вам за керамевта, — сказав Платон, підійшовши до давнього товариша Ґеланіка. — Робіть черепицю, продавайте й діліть гроші. Се право дає вам царський декрет.

Але жоден роб не підійшов навіть оком глянути на рурку перґамену, нерухомо стояв і Ґеланік, обнявши за плечі худенького сина, теж Ґеланіка, не підвів очей. Усе відбулось так, як Платон і передбачив, але він таки вирішив спитати в Ґеланіка, коли всі потроху розійшлись:

— Чому, друже?

Ґеланік мовчки кивнув пальцем через плече, за мури, де стояла готова вдертися в город чужинська рать.

— Думаєш, Діофант одпустить на волю?

— Як не відпустить, то бодай не розіпне на хрестах, — сказав Ґеланік, судомно вчепившись у плечата сина, який пручався й щось буркотів. — А так на хрест і мене, й сина… Я вже знаю, що се таке, добре знаю…

— І тебе, й мене Савмак із хреста зняв, — спробував присоромити вчорашнього роба Платон і виразно повів кремезними плечима.

— Тоді зняв, а тепер… Тепер і сам повиснути може.

Платон переповів сю розмову цареві, та хоч як квапився піти, щоб знову не здибатися з Отом, але великий колісничий таки застав його. От був ще марніший і заклопотаніший і навіть уваги не звернув на Платона. Досі казали греки, ніби кумири відвернулись од них і не приймають жертв, а тепер те саме заходились торочити й скіфи.

— Як?!

— Плещуть, — відповів От, — ніби ти-с перекинчик, одкинувся-с дідніх кумирів, став єси гречином, і тому нам добра не видіти.

— Й що ще речуть? — хрипко спитав цар, дивлячись на Платона, який потяг ноги до дверей.

За вікнами хорому хтось пронизливо крикнув. Голос був схожий на чаїний зойк, й От слухав, аж доки згук завмер у довгих анфіладах царського хорому.

— Ще речуть, — мовив він по тому, — що слід нині прикликати свого князя, справжнього.

— Справжнього, — повторив услід йому Савмак, і тільки тепер згадав, що то слово євнухове. — Справжнього? Про мого брата Бориса так рекли?

— Про Бориса чи котрогось инчого брата… — Великий колісничий знову прислухався до голосів за дверима хорому. Так вила його сука Зіна, коли він кілька тижнів тому потопив її цуценят в ополонці за причалами. — Хтось голосе?

Не змовляючись, вони вибігли за двері. Два махерофори поступилися, теж наполохані тривожними голосами, а в стріч уже йшов Платон.

— Вероніка, — сказав він. — Басиліса…

Цар з Отом додали кроку, й коли вийшли надвір, люди, вільні й невільники, вже збігали клімаксом на Дев'яту терасу, й скрізь лунало одне-єдине: «Басиліса… басиліса…»

Цар спершу побачив юрмище, тоді й Вероніку. Прив'язавши потузку до ніг мармурового Левкона, свого далекого пращура, вона повісилася на підмурку Царського акрополя навпроти святилища Аполлона Лікаря. Ноги її звисали низько, одна в зеленій сандалії, друга — боса, та ніхто й не спробував зняти нещасну, всі стояли й дивилися то на ноги, то на ту другу сандалію, що лежала долі.

Савмак кинувся до повішеної царівни, та Платон ухопив його ззаду міцними, мов обценьки, руками:

— Не підходть, сарю. Глянь на її ноги…

Обличчя нещасної було повернене до підмурка, гіматій провис одним кінцем і затуляв майже все тіло, й лише ноги царівни видніли, і тепер усі дивились на них. Шкіра взялася брунатно-сизими плямами, й ніхто не наважувався підійти ближче.