— Ходімо швидше, Павле Мартиновичу, — сказав чоловік. — Скоро сонце зійде! Нам тут затримуватися ні до чого…
Вони швидко попрямували до гаю.
Коли розвиднілося, Геннадій Андрійович побачив, що супутник його немолодий, але міцний, борода в нього світла, обличчя широке, глибоко посаджені сірі очі дивляться розумно і трохи насмішкувато. Він назвав себе Харитоновим і виявився дуже балакучим.
Старий лісник, він колись, ще в роки громадянської війни, служив у Богунському полку Щорса. Останнім часом не працював, а жив у сім'ї старшого сина, який зайняв його місце, допомагав по господарству. Тепер сина не було — пішов на війну, а старий залишився з невісткою, але вона зараз жила у своєї тітки в сусідньому селі.
Коли Харитонову, ще до відходу наших військ, запропонували допомагати партизанам, в ньому прокинувся колишній бойовий дух. Він залишився у своєму домі, який став місцем партизанської явки.
Так само, як і Полознєва, Харитонови жили на відшибі, під лісом. Темними осінніми ночами можна було непомітно пробратися до хліва, а з нього вже в дім.
Дім Харитонова був міцний, рублений, і легкий димок, що вився з комина, і тихі, дрімотні дерева, — все створювало враження спокою і відчуженості від життєвих бур.
Тільки-но Геннадій Андрійович переступив поріг, його обдало теплом, йому навіть здалося, що пахне молоком з-під корови, яке він так любив.
Харитонов міцно причинив двері і підсів до стола.
— Сідай, Павле Мартиновичу! — сказав він. — Покажи-но документи. Подивимося, чи не треба що-небудь підправити.
Він довго і уважно розглядав перепустку і посвідчення, що були видані Борзовим і тому мали цілком переконливий вигляд. Борзов дістав їх давно — на бланках залишалося тільки проставити дати, які вписав сам Геннадій Андрійович. Згідно документів, він був Павлом Мартиновичем Токаревим.
— Так! — сказав Харитонов, уважно вивчивши, здавалося, кожен рядок. — Все гаразд. Не підкопаєшся.
— А в чому все-таки справа? — запитав Геннадій Андрійович, відчувши, що старим керують якісь важливі міркування.
— Наказано передати вам маршрут, — переходячи на «ви», сказав Харитонов, і по тому, який він став серйозний, Геннадій Андрійович зрозумів, що старий не такий вже м'який, як здалося на перший погляд.
Але Харитонов не одразу перейшов до суті справи. Він довго пошепки радився, як йому діяти самому. Геннадій Андрійович слухав, дивився в його суворе зморшкувате обличчя. Так, важко старому… але наказ виконати треба.
— Душа болить, — промовив Харитонов, — знаю, треба, а не можу… не можу…
Що міг сказати Геннадій Андрійович? У кожного свій шлях, небезпечний, важкий, але треба йти ним до кінця, іншого вибору немає…
Потім, зібравшись з думками, Харитонов докладно і довго розтлумачував, якими дорогами і стежками слід добиратися до партизанського табору.
— А тепер поспи, — сказав він, коли переконався, що підопічний засвоїв маршрут. — Шлях далекий… Поки дістанешся… А я піду в село і незабаром повернуся… — І, важко зітхнувши, він вийшов з дому.
Геннадій Андрійович приліг на ліжко, знявши тільки чоботи, і зразу заснув таким міцним сном, яким спав лише в дитинстві. Прокинувся теж раптом від якогось внутрішнього поштовху, схопився на ноги. Харитонов, одягнутий, сидів біля стола.
— Вже пора? — запитав Геннадій Андрійович, глянувши у вікно, де над дальнім лісом кружляли птахи. — Довго спав?
— Три години, — відповів Харитонов.
— У селі був?
Харитонов кивнув і присів на стільчику.
— Зв'язковий до тебе прийшов, — сказав він.
— Звідки?
— З міста. Микола, синок тієї, що повісили… Охотникової…
— Ну! — здивувався Геннадій Андрійович. — Хто його послав?
— Гадаю, Микита. Хлопчисько дивиться вовком, мені не говорить.
— Де ж він?
— Кажу йому, немає тебе тут, а він не вірить. Я, каже, почекаю! Як прийде Павло Мартинович, передайте йому, нехай іде на узлісся…
— Обережний, — посміхнувся Геннадій Андрійович.
— Сам худющий, а очі серйозні. — Харитонов дістав кисета і став повагом згортати з газети цигарку. — А тільки почуваю я — не з добрим він до тебе прийшов… Дуже вже поспішав, а як почув, що тебе немає, навіть потемнів весь…
— Але ж він знав, що я маю прийти.
— Ні. Спочатку я його почав перевіряти. Іди, кажу, з богом, ніякого тут Павла Мартиновича немає, ніколи й не було. А сам дивлюся, що робитиме. «Молоко, питає, є?» — «Яке там, кажу, молоко! Ти що, з неба упав? Я давно забув, яка та корова, чи є в неї роги…»
Ну, а він знову за своє: «Чи не можна води напитися?» Видно, пароль пригадав і на мене напирає… Добре, думаю, допоможу тобі трохи. «Води пий скільки хочеш!..» Тільки-но я це сказав, він зрадів. Опустився на лавку. «Дідусю, каже, сили більше не маю йти…» Перепочив трохи. Тут ми з ним і домовилися… — Харитонов глибоко затягнувся махоркою і випустив клубок їдучого диму.
У відкритому чистому вікні було видно, як на поламаному плоті сиділа голодна ворона і, розставивши крила, роздумувала, куди їй летіти далі. По далекому шосе, затиснутому між полями, проїхали машини. Коли б не лінії телеграфних стовпів, можна було б подумати, що вони їдуть просто по цілині.
— Вже їдуть!.. Квапляться, чорти! — сказав Харитонов. — Іти вам треба, і швидше!..
— Добре, йду! — сказав Геннадій Андрійович. — Тільки ж дивись, будь обережним!
— А речі?
— Якось обійдуся…
Харитонов зітхнув і потиснув Геннадію Андрійовичу руку:
— Тоді прощай. Скажи Колеснику, що все зробив, як він наказав. І ще, що йду проти свого серця.
— Неодмінно скажу!
— Швидше йди! Швидше! — сказав Харитонов і відчинив двері.
Геннадій Андрійович переліз через пліт за хатою і кружним шляхом подався до узлісся. Спочатку він спустився в неглибоку балку, що заховала його від людських очей. Пройшовши по ній, круто звернув у гайок, вже оголений осіннім вітром. Поруділе листя шелестіло під ногами. «Зима надходить, — думав Геннадій Андрійович, — стане ще важче; Треба діяти…»
Десь у гущавині лісу пересвистувалися птахи. Раптом вогненно-жовтий клубочок зметнувся на високу ялину. Білка!.. Вона сиділа на товстій гілці і косувала чорними оченятами.
Природа жила за своїми законами. Зараз би з рушничкою полювати десь на качок. А потім сидіти біля веселого вогнища і, мружачись від диму, дивитися, як закипає смола на соснових гілках…
Ось і узлісся. За деревами на галявині темніє піраміда торішньої копиці. Нікого немає…
Геннадій Андрійович зупинився. Може, хлопчик шукає його десь тут. Треба почекати.
Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.
Тихий голос покликав:
— Павле Мартиновичу…
Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.
За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.
— Миколко! Охотников!..
Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…
— Ну, здрастуй!..
Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.
Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».
