— Ану, покажіть мені цю скриню, — весело сказав Стременний. — Таки справді наша!.. Ніяк не сподівався, що доведеться ще її побачити.

Він нахилився, уважно оглянув скриню, провів рукою по віку, обмацуючи залізні штаби з горбиками заклепок і цілий розсип хитромудрих бляшок, що зображували то зірку, то квітку, то морську черепашку.

Морозов теж оглядав скриню. Не знаходячи ніяких ознак замка і замкового отвору, він тільки по слідах від сургуча на стінках встановив, у якому місці віко відокремлюється від ящика.

— Не розумію все-таки, як ця скриня відчиняється? — здвигнув він плечима.

— А ось зараз побачите, — відповів Стременний, все ще обмацуючи віко і щось на ньому шукаючи. — Ага!.. Ось ківш… А ось і ручка… Велика Ведмедиця…

— Яка ще ведмедиця? — здивувався Громов.

— Хвилинку терпіння!..

Стременний натиснув кілька заклепок, повернув якусь ромашку вліво, якусь черепашку вправо і вільно підняв важке віко скрині.

— Наша! — сказав він весело. — Але те, що в ній, не наше.

Всі зазирнули в скриню. Вона вщерть була наповнена різноманітними коштовними золотими речами, складеними абияк, поспіхом, перед самим від'їздом.

— Так! — мовив Громов.

Соловйов нахилився і витягнув газетний згорток, в якому виявилося дванадцять золотих годинників, ручних і кишенькових, а потім багато інших речей; єднало їх лише одно — їхня коштовність.

— Нічого собі нагарбав, собака! — обізвався Морозов. — А ти, Стременний, ще кажеш: «Те, що в ній, не наше». Як це — не наше? Все наше! У нас накрав. А що, іншого там нічого немає?

— Є, — Соловйов витягнув із скрині кілька папок з документами.

— Все більше по-німецьки, — сказав Громов, розгорнувши одну з папок і проглянувши кілька документів. — А оце цікаво! Дивіться, дивіться, тут є один інтересний документик — наказ посилати людей на будівництво воєнних укріплень. Візьми, товаришу Стременний. Нехай спочатку у вас в дивізії подивляться, а потім нам повернуть.

Стременний взяв документ і поквапливо пробіг його очима. Але перші ж рядки надрукованого на машинці тексту розчарували його. Це був російський переклад розпорядження Шварцкопфа, представника Тодта, бургомістру міста Блінову. В розпорядженні пропонувалося посилити підвезення робочої сили в район будівництва укріплень. Документ був двомісячної давності і коли мав певну цінність, то лише як свідчення того, що противник не припиняв робіт навіть в найлютіші грудневі морози. Отже, гітлерівське командування покладало на ці укріплення великі надії. Нічого більш суттєвого в двадцяти рядках не можна було знайти.

Стременний уважно передивився решту документів, що лежали в папці, але нічого, що стосувалося б укріпрайону, серед них не було. Він поклав документи в польову сумку і повернувся до Соловйова:

— Ну, капітане, складайте опис речей, та дивіться, щоб нічого не згубилося. Потім згідно опису треба буде передати в міськраду. Можливо, і власники ще знайдуться, якщо тільки живі. — І він зачинив віко спорожнілої скрині. — Ходімо, товариші.

— Зажди, зажди, — обізвався Морозов, — поясни спершу, як вона відчиняється.

— Це досить мудра штука. Треба трохи знати астрономію. Ну, уявляєте собі Велику Ведмедицю?

— Ні, серйозно, — сказав Морозов. — Без магії, будь ласка!

— Та я без магії. Просто замок тут досить своєрідний. Для того, щоб відчинити скриню, треба натиснути кілька заклепок. Їх тут безліч, і майже всі заклепки як заклепки. А сім з них фальшиві. Це, власне кажучи, кнопки, а не заклепки. Їх треба в певній послідовності натиснути: спочатку третю кнопку в першому ряду — ось тут, в центрі залізної штаби, потім шосту — в другому, п'яту — в третьому; потім ось цю, цю, цю, — як бачите, всі кнопки розташовані по контуру Великої Ведмедиці. І ніякої магії. Тепер, для того, щоб остаточно відімкнути замок, ми повертаємо цю ромашку і цю черепашку… От і все — скриню відчинено.

— Чудеса! — похитав головою Морозов. — І який мудрець це вигадав! Ну, скажи ти мені, навіщо ви цю дивину в частині тримали? Хіба не простіше було дістати звичайний сейф?

— Простіше то простіше, але начфін у нас, кажуть, романтиком був. Я з ним, щоправда, недовго працював. А скриня ця до нас від іспанців потрапила, коли наша дивізія минулої весни на Ленінградському фронті діяла. Розбили одну їхню частину, а штаб захопили разом з казначеєм і його скринею. От нам і дісталась ця скриня…

— Буває… — Громов подивився на скриню. — У речей теж є свої долі, як у людей. Цікаво, як вона сюди потрапила, в окуповане місто? Кому служила останнім часом?..

— Я й сам хотів би знати. Дивна це історія, товариші, — сказав Стременний.

І він коротко розповів Морозову і Громову про події під Воронежем і про ту обстановку, в якій пропала скриня.

— Справді дивно, — погодився Громов. — І ви про Соколова ніколи більше не чули?

— Ні.

— Загинув, мабуть…

Стременний похитав головою:

— Можливо, можливо… Одного тільки я не можу збагнути. Скриня ж ціла. Виходить, гітлерівці дізналися про її секрет. Не зверталися ж вони за допомогою до іспанців!

Усі рушили стежкою до машини. Раптом між двома обвугленими деревами проглянула стіна сусіднього будинку. Стременний зупинився: цей шматок свіжопофарбованої зеленої стіни поруч з гнітючою чорнотою обгорілих руїн мимоволі привертав увагу.

— А це що таке? — запитав він. — Хто тут жив?

— Бургомістр тутешній, — відповів всезнаючий Соловйов. — Колись тут, кажуть, ясла були, а потім він свою резиденцію влаштував.

— Резиденцію, кажете? — посміхнувся Громов. — Цікаво, де зараз його резиденція! Мабуть, десь у яру!..

— Та й то ненадовго, — кинув через плече Стременний і швидко пішов уперед.

До воріт концтабору Стременний під'їхав сам. Часу було обмаль, справ багато, і, вибравшись на вулицю з напівобгорілого саду, де лежали руїни гестапо, Морозов і Громов попрощалися з своїм супутником.

Громов поїхав у залізничні майстерні, Морозов попростував до себе в міськраду, з фасаду якої вже було зірвано вивіску «Міська управа».

Знайти табір було не просто.

Спочатку Стременний впевнено вказував шоферові шлях, але виявилося, що там, де колись була проїжджа дорога, тепер майже на кожному повороті машину затримували то протитанкові надовбні, то густі ряди колючого дроту, протягнутого від одного рогу до другого, то глибокі вирви від бомб…

Нарешті Стременний махнув рукою і поклався на шофера — нехай добирається до місця як знає. Шофер попросив у начальника цигарку, побалакав на найближчому повороті із зграйкою хлопчаків, які вискочили з якогось тупичка, а потім тихенько, щось бурмочучи собі під ніс і лаючи вибоїни та ями, став петляти серед пустирів, вуличок і провулків, керуючись не стільки одержаними відомостями, скільки безпомилковим інстинктом досвідченого водія, котрий звик за будь-яких обставин, ясного дня чи темної ночі, доправляти начальство куди наказано.

Нарешті шофер крутнув останній раз, машина провалилася в глибоку вибоїну, потім вибралася з неї…

— Приїхали, товаришу підполковник.

Так ось воно де, це прокляте місце!

Широкі ворота розчинені навстіж. Поруч з ними до стовпа прибито дерев'яний щит з німецьким написом «Ост-24».

Під концтабір гітлерівці відвели дві довгі вулиці на околиці міста і обнесли їх високою огорожею з колючого дроту.

Машина повільно в'їхала у ворота. Стременний зіскочив на землю і зупинився, озираючись навколо. Рік тому ці вулиці мали такий самий вигляд, як і сусідні. Не було в них нічого особливого. Будиночки, палісадники, двори, влітку порослі травою, а взимку засипані снігом… А тепер? Тепер усе тут стало зовсім іншим. Просто не можна було собі уявити, що він, Єгор Стременний, колись вже ступав по цій землі…

Пригадується, якось восени перед війною він повертався цією вулицею додому з полювання. Був вечір. На лавочках біля воріт сиділи бабусі. Хлопчики, позначивши покладеними на землю куртками ворота, ганяли футбольного м'яча, його собака раптом кинувся назустріч м'ячу. М'яч ударився об собаку і відскочив убік. Всі засміялися, закричали: «Оце футболіст!» А він ішов перевальцем, приємно втомлений, і щось насвистував… Ні, не може бути! Як він міг свистіти на цій вулиці? Тут і слова сказати не посмієш…