— Побіг, побіг! — крикнув Тимофій з сірим від хвилювання обличчям і, зачекавши кілька секунд, з розмаху вдарив казанком по склу. Бризнули скалки.

— Рушай! — скомандував, обернувшись, Степан Лукич.

Миколка встав, сперся коліном на виступ стіни і спритно проліз у віконце.

— Не біжи! Не біжи! — шепотів йому Тимофій. — Зажди Майю!..

Вартовий вже спускався вниз і кричав:

— Чого грюкаєш? Стріляти буду!..

Він дивився у вічко, прорізане в дверях, але Степан Лукич заслонив його своєю головою.

— Поклич начальника! — кричав він. — Начальника сюди!..

Тимофій підсадив Майю у віконце, і вона, легка, як пір'їнка, миттю опинилася поруч з Миколкою. Він міцно стиснув її руку, і вони вийшли з провулка на вулицю.

День був похмурий, сльотавий. По вулиці йшли люди, йшли, як завжди, в різних напрямках. На великій швидкості промчали дві машини. З-за рогу вийшли поліцаї, очевидно, змінившись з поста. Та чи могли вони припустити, що цей хлопчик у потріпаному костюмчику і худенька дівчинка з кісками щойно вчинили відчайдушну втечу. Вони минули дітей, не звернувши на них уваги.

Миколка намагався ступати спокійно, але серце його билося тривожно. Побачивши поліцаїв, він рвонувся було тікати, та Майя стримала його.

— Йди тихо, — шепнула вона, — і слухайся мене! — і стиснула Миколчину долоню з такою несподіваною силою, що він мимоволі скорився.

Вони завернули за ріг. Біля молочного магазину стояла велика черга. Вони повільно пройшли повз неї, звернули у ворота прохідного двору, і тут, наче хто вдарив їх у спину, кинулися вперед.

Вони бігли добре знайомими їм провулками, садами, перелазили через паркани. Тепер у місті, де Миколка народився, де все здавалося йому таким рідним, він почував себе зацькованим звірятком, якому треба ховатися, прислухатися до кожного кроку, лякатися кожної тіні.

Вони зупинилися, коли дісталися до яру на краю міста. Тут, у густих кущах, на деякій віддалі від найближчих будинків, можна було перепочити.

— Ти ж хотів іти до якогось фотографа, — сказала Майя, коли вони трохи перевели дух.

Миколка подумав.

— Туди не можна. Нас одразу накриють. Дядько Микита мене шукатиме там в першу чергу…

Порив вітру приніс дощові краплі. Діти сіли поруч на великий, порослий мохом камінь, притулилися одне до одного, щоб було тепліше, і стали думати, що ж їм робити далі…

Клавдія Федорівна Шухова належала до тих людей, які стійко витримують удари долі, її енергії могли б позаздрити і молоді. «Упасти легко, — казала вона, — а підвестися трудно». І в найважчі часи вона не втрачала бадьорості.

Їй було вже під п'ятдесят. Висока, ставна жінка з гладенько зачесаним волоссям, вона могла примусити ставитися до себе з пошаною навіть ворогів. У перші дні війни дитячий будинок, яким вона завідувала, евакуювався, а сама вона залишилася через одного хворого хлопчика. Цього хлопчика треба було везти на санітарній машині. Але сталося так, що шофер, поспішаючи, переплутав адресу, чекав на іншій вулиці. Поки Шухова клопоталася, шукаючи транспорт, ворожі танки вдерлися в місто. Гітлерівці одразу ж викинули хлопчика з лікарні. Шухова взяла його до себе і доглядала, як рідного сина. Вона в усьому відмовляла собі, продавала речі, плела хустки, щоб підтримати хлопчика.

Цієї ночі їй довго не спалося. Вітер грюкав віконницями, у дворі вив собака. Щільно завісивши вікна, Клавдія. Федорівна плела шкарпетки для Віті, який безжурно спав.

Виблискували довгі залізні спиці, слухняно укладаючи петлі. В кутку розмірено цокав годинник.

Що це?.. Собака перестав вити і хрипко, надривно загавкав. Клавдія Федорівна опустила плетиво і прислухалася. Хтось тихо крався попід вікнами, намагаючись ступати безшумно, але шурхіт гравію видавав його.

Жінка глянула на годинник: пів на третю. Можливо, світло в її кімнаті привернуло увагу когось із поліцаїв? Ні, товста суконна ковдра наглухо прикриває вікно, не залишаючи жодної щілини. Сусіди?.. Але ж ні в кого з них немає нічної перепустки.

Шурхіт під вікном затих, наче людина причаїлася і чогось чекає. Клавдія Федорівна прикрутила гасничку, безшумно підійшла до вікна і, відхиливши краєчок ковдри, глянула у двір. У місячному сяйві чиясь тінь майнула на доріжці і зникла за виступом будинку. Тихо рипнули східці на ґанку, і хтось тричі неголосно стукнув кісточками пальців: тук-тук-тук! Кожен удар наче молотком бив жінку в скроню.

— Хто там? — запитала вона.

— Кімнати є? — тихо запитав чоловічий голос.

— Всі кімнати зайняті, — відповіла вона.

— Пустіть погрітися!

Клацнув замок, і Клавдія Федорівна відступила в глибину кімнати. Чоловік у чорному пальті швидко причинив за собою двері і, важко дихаючи, підійшов до стола.

— Що сталося? — тривожно запитала вона. — Ви ж знаєте, до мене не можна.

— Знаю, — відповів чоловік. — Дайте води. Дуже втомився!

Клавдія Федорівна дістала з шафи чашку, налила в неї з чайника води і подала йому.

Чоловік жадібно випив, а потім втомлено опустився на стілець. Нерівне світло гаснички робило риси його обличчя невиразними. Здавалося, що з піднятого коміра стирчить лише ніс. І тільки гарячково блищать темні очі.

— Справа невідкладна, — сказав він хрипким від хвилювання і втоми голосом, — тільки що в гестапо розстріляли Степана Лукича Власенка і Тимофія Петровича Скурихіна.

— Жах! — прошепотіла Клавдія Федорівна.

— Під час допиту, — вів далі чоловік, — з'ясувалося, що вони сиділи в підвалі міської поліції разом з сином Охотникової — тієї, котру повісили, — і ще з однією дівчинкою. Сьогодні вдень діти втекли…

— Он як, — зітхнула Клавдія Федорівна. — А де ж вони?

— Ніхто не знає. Мейєр розлютувався. Він боїться, що підпільники встигли їм щось передати…

— Слухайте, Микито Кузьмичу, — сказала Клавдія Федорівна, — усі в місті кажуть, що ви самі одвели хлопчика в поліцію. Це правда?

Микита Борзов — це був він — з досадою махнув рукою:

— Я змушений був це зробити! Мейєр підіслав до мене свого шпигуна. Той бачив Миколку в моєму дворі…

— Треба було придумати щось інше. Адже в поліції хлопчикові загрожувала страшна небезпека.

— Його все одно випустили б! Я навіть скажу більше. В той момент, коли він тікав, уже було вирішено дітей відпустити… За ними хотіли стежити. Мейєр думав, що діти приведуть його просто до підпільників…

— Хитро, — сказала Клавдія Федорівна. — Що ж далі?

— Все місто оточено… Але ось що мене тривожить: Мейєр послав три машини з солдатами в бік Малинівки…

Клавдія Федорівна мовчки пройшлася по кімнаті.

— Може, Власенко і Скурихін не витримали допиту і в чомусь призналися?

— Ні, ні, — гаряче заперечив Борзов, — я був там майже весь час. Вони не сказали ні слова.

— Що ж робити? — запитала Клавдія Федорівна.

— Ви знаєте Миколку Охотникова в обличчя?

— Знаю. В день страти я хотіла повести його з собою, але мені перешкодив фотограф з Базарної площі. Він теж хотів забрати хлопчика. Поки ми з ним сперечалися, Миколка зник…

— Фотограф все-таки піймав його, йому, бачте, потрібні здорові руки. Хотів, щоб хлопчик був у нього за хатню робітницю.

— Ну, це ви даремно, Микито Кузьмичу, — заперечила Клавдія Федорівна. — Якушкін непогана людина.

— Гаразд, — промовив Борзов. — Зараз важливо розшукати дітей, а то вони почнуть пробиратися в Малинівку і наштовхнуться на засаду.

— Чому ви думаєте, що вони підуть туди?

— З випадкового слова, сказаного Бліновим, я зрозумів, що Миколка десь комусь говорив про Малинівку…

Раптом Клавдія Федорівна злякано схопила його за руку.

— Тихо! — прошепотіла вона і навіть при слабкому миготливому світлі прикрученої гаснички було видно, як зблідло її обличчя. — Ідуть!