— Ще хвилиночку, товаришу Воронцов, — сказав Стременний, — я тільки додивлюся декілька…

Він взяв останні три фотографії. На одній з них увагу його привернула чомусь постать вже немолодого німецького офіцера, кремезного, з високо піднятими плечима… Офіцер дивився кудись убік, і його трохи затуляв широкий шкіряний реглан есесівського полковника, який звертався з промовою до юрби, що понуро стояла перед будинком міської управи. Щось в обличчі цього офіцера здалося Стременному знайомим. Де він його бачив?.. І раптом в пам'яті його постали ті двоє полонених, яких він помітив сьогодні вранці на вулиці міста. Той, старший, з піднятим коміром і в темних окулярах!..

Стременний швидко вийшов з кімнати, плигнув з високого ґанку і наздогнав Якушкіна в ту хвилину, коли фотограф розпитував у вартового біля воріт, як пройти до продовольчого складу.

— Товаришу Якушкін! Товаришу Якушкін! — окликнув Стременний. — Скажіть-но мені, хто це такий?.. Та ні, не цей. Ось цей, позаду…

Якушкін поправив окуляри і взяв з рук Стременного фотографію.

— А!.. Я думав, ви запитуєте про цього оратора в реглані. Це Курт Мейєр, начальник гестапо, а той, позаду, — бургомістр Блінов. Знаменитість в своєму роді…

— Бургомістр?.. Чому ж він у есесівській формі?

— А гітлерівці йому дозволили. Останнім часом він ходив у всьому офіцерському.

— Дякую! — Стременний хутко повернувся до себе і викликав по телефону військову комендатуру міста.

— Комендант майор Теплухін слухає!

— Товаришу майор! — швидко сказав Стременний. — Години три тому до вас повинні були привести двох полонених офіцерів… Одного? Ні, двох… Один з них такий кремезний, в темних окулярах… Де він?.. Ні, не кульгавий, а інший… Втік?.. Як же ви допустили, чорт забери!.. Та ви знаєте, хто від вас утік? Бургомістр! Зрадник!.. Знайти його будь-що… Чуєте?.. Повторіть наказ.

Майор Теплухін повторив у трубку наказ. Стременний зараз же дав розпорядження, щоб у місті пильно перевіряли перепустки і щоб кількість патрулів було збільшено. Потім він розповів про втечу Воронцову, віддав йому фото і, коли Воронцов пішов до себе, знову сів за роботу. Але йому не працювалося. «Дивно, як він врізався в пам'ять, цей сьогоднішній есесівець! — думав він, ходячи по кімнаті з кутка в куток. — Бачу його вперше, а от не дає спокою!..»

Того вечора всю енергію невеличкого двигуна, що звичайно освітлював штаб дивізії, було віддано госпіталю і друкарні, де друкувався перший номер газети визволеного міста.

… За великим столом, застеленим за відсутністю скатерки простирадлом і освітленим нерівним жовтуватим світлом кількох стеаринових свічок, розставлених на столі поміж пляшками, коробками консервів, тарілками з ковбасою, салом і гарячою вареною картоплею, сидів винуватець свята — генерал Ястребов.

На його кітелі були ще знаки відрізнення полковника — Військторг не передбачив, що підвищення полковника Ястребова в чин генерала відбудеться так скоро. Навколо стола на табуретках, стільцях і перекинутих ящиках сиділи замполіт Корнєєв, Стременний, якого раз по раз викликали до телефону, Громов і Морозов — обидва втомлені, сповнені вражень від великого дня. Вони сьогодні оглянули все місто, говорили з десятками людей, у них вже склалося певне уявлення про те, що вони мають зробити в зруйнованому ворогом місті. Тут був і Колесник. Давно вже він не відчував себе так добре і спокійно, як сьогодні.

За стіною жив своїм звичайним напруженим і діловим життям штаб дивізії. Було чути голоси телефоністів: «Волга слухає!», «Дніпро, Дніпро, відповідайте п'ятдесят шостому!» Раз у раз грюкали двері, гупали підбори. Оранжеві язички полум'я на свічках хиталися, чадили, і тіні голів розпливалися по стінах.

Коли наповнили склянки, Ястребов устав. Устали і всі, хто був за столом.

Ястребов сказав:

— Мені хочеться вітати вас у місті, визволеному нашою дивізією. Довго стояли ми на східному березі Дону, довго чекали наказу… І от нарешті ми йдемо на захід. Важко бачити нам міста наші в руїнах, людей наших замученими… І мені хочеться насамперед вшанувати пам'ять тих, хто загинув за Батьківщину!.. — Комдив замовк і схилив голову. Всі помовчали. — Але головне, — казав він далі, — я вірю, я переконаний, що завданий нами удар наближує повний розгром ворога. Вип'ємо ж, друзі, за перемогу!..

Задзвеніли склянки. Всі були схвильовані і навіть зворушені.

Стременний трохи пригубив свою склянку.

Йому часто доводилося вставати з-за стола, щоб прочитати нові донесення. Найважливіші з них він тут же показував Ястребову, і тоді той виходив у сусідню кімнату і доповідав командуючому армією.

З штабу армії запитували: скільки і які боєприпаси треба доставити; чи немає нових даних про укріпрайон; коли прислати машини за пораненими; як обліковуються трофеї; скільки взято в полон ворожих солдатів і офіцерів; в якому стані місто. З обкому партії цікавилися, чи можна швидко пустити в хід електростанцію, а також інші підприємства, і просили, по змозі, забезпечити населення продовольством і паливом…

За столом ділилися враженнями ранкового бою, згадували недавні зустрічі. Громов розповів про одного хворого старика залізничника, давнього члена партії, який у своїй сторожці влаштував явку для партизанів, передавав відомості про рух ворожих військових ешелонів. Старик зберіг свій партійний квиток, і одним з перших його запитань до Громова було: «Кому, товаришу секретар, платити зараз членські внески?»

— А ви знаєте, — сказав Ястребов, — мені доповіли, що на околиці міста виявлено розбиту авіабомбою машину місцевого начальника гестапо…

— А його самого вбито? — запитав Морозов.

— Ні, його не знайшли. Мабуть, утік.

Десь далеко пролунало кілька сильних вибухів — це мінери знешкоджували мінні поля. Низько над дахами промчала ланка бомбардувальників…

У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.

Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:

— Що сталося, товаришу Мединський?

Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:

— Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.

— Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?

— Той самий!..

— Де ж він?

— У нас в госпіталі.

— А як він до вас потрапив?

— Утік дорогою з ешелону, в якому гітлерівці вивозили військовополонених на захід. Охоронники стріляли йому вслід, поранили в праву руку. Подивилися б ви, який він став! Шинелька і чоботи старі. Весь обірваний! Чудом від смерті врятувався…

— В якому він стані?

— Слабий, але бадьорий. Навіть жартує. Сказав, щоб я вам передав від нього привіт. Він каже, що хотів би побачитися з вами.

Стременний на хвилину задумався.

— Гаразд. Я зараз прийду. — Він ступив до дверей, за якими висів його кожушок, і обернувся: — А як здоров'я солдата Єременка, котрому сьогодні ампутували ноги? Знаєте, того — з концтабору.

— Єременко?.. Єременко півгодини тому помер. Так і не прийшов до пам'яті, бідолаха. Операція була надто важка, а сил у нього — ніяких. Самі розумієте…

Стременний мимоволі зупинився на порозі.

— Помер, кажете… Так, так… Ну що ж, я зараз прийду.

Він накинув кожушок і, віддавши черговому необхідні розпорядження, вийшов з штабу…

Коли Стременний зайшов у двір госпіталю, двоє санітарів виносили з дверей носилки. З того, як нерухомо лежало тіло, плоске, наче прилипле до брезенту, було видно, що на носилках несуть мертвого. Єременко!.. Стременний глянув у темне обличчя з глибоко запалими заплющеними очима. «Ах, будь вони прокляті, скільки витерпіла ця людина! І от — усе…»