— Діти! Ви що тут робите? Куди біжите?
Вони одразу впізнали Якушкіна, фотографа з базарної площі.
— Додому поспішаємо! — крикнув Вітя.
Тепер вони уповільнили крок, заспокоїлись, наче переступили через якусь невидиму рису, за якою лишився моторошний підвал із страшним Куртом Мейєром.
— Ви знаєте, звідки ми йдемо?.. — гукнув Миколка, радіючи зустрічі з Якушкіним і мимоволі хапаючи його за рукав. — Звідти! З руїн!
— Що, що? — не зрозумів Якушкін. — Звідки?
— Ну, з елеватора… — показав у темряву Віктор. — Ви не знаєте, кого ми там знайшли…
— Курта Мейєра!.. Начальника гестапо! — перебила його Майя.
Якушкін від подиву застиг на місці.
— Та що ви, діти, жартуєте, чи що? Курта Мейєра? Звідки він там узявся?
— Не знаємо, — хитнув головою Миколка, — але ми його бачили… Він там у підвалі лежить!
— Один, поранений, — сказала Майя.
— І бляшанки від консервів біля нього валяються, — додав Віктор.
— Та не може цього бути! — Якушкін тільки руками розвів. — Усе це, мабуть, вам привиділося, діти… Який підвал? Які бляшанки? Та й чого вас туди понесло?
— А ми картини шукали, — сказав Віктор. — Ну, знаєте, ті, що їх з музею вкрали… Ви що, нам не вірите?..
— І ніхто не повірить.
— А, так? А ось подивіться, що у мене за спиною, — сказав Миколка. — Ну, подивіться! Що це?
Якушкін подивився.
— Речовий мішок! Німецький, здається! — сказав він здивовано, і голос його трохи пом'якшав.
— От ми його у Мейєра й забрали!
Якушкін швидко обмацав мішок.
— Ти дивись! І справді!.. Чи немає в ньому консервів, дітки?.. Дуже я зголоднів, правду кажучи… То ви, кажете, самого Курта Мейєра бачили?
— Бачили, — посміхнувся Миколка. — Не вірите — підіть самі подивіться… Ну, нам пора!
— Рушайте, рушайте, дітки, — сказав Якушкін. — А я ось тут недалеко живу, вийшов на дорогу пошукати снарядних ящиків — топити нічим… Ну, біжіть, біжіть…
Діти пішли до міста, а Якушкін, кашляючи, почвалав своєю дорого, придивляючись, чи не темніє де-небудь на обочині кинутий відступаючими гітлерівцями порожній снарядний ящик…
Розділ сорок п'ятий
ЩЕ ОДНІ ЗАГАДКА
Дивізія одержала наказ рухатись до Обояні і визволити її. Рано-вранці Ястребов зібрав командирів полків і розповів їм про бойові завдання, поставлені перед полками.
До виступу залишалося трохи більше доби.
Стременний сидів у себе за столом і проглядав донесення, коли, злегка прочинивши двері, в кімнату до нього заглянув штабний перекладач.
— Товаришу підполковник, дозвольте зайти?
— Заходье. У вас щось термінове? — е підводячи голови, запитав Стременний.
— Та ось переклав кілька німецьких документів, товаришу підполковник. Прийшов доповісти вам.
— Є важливі?
— Ні. Хіба що документ про укріплення. Але й той має надто загальний характер; він стосується головним чином розподілу робочої сили. Всі інші в тому ж дусі. Є, правда, ще один документ, але він цікавий скоріше з точки зору психологічної, ніж з воєнної.
— Який це документ?
— Записна книжка начальника гестапо Курта Мейєра. Та, що її принесла завідуюча дитячим будинком… На жаль, записів у ній мало і всі вони, так би мовити, особистого порядку…
Стременний одвів погляд від лілових рядків донесення і подивився на перекладача:
— Що ж, в такім разі, ви знайшли в них цікавого?
— Характер, товаришу підполковник. Хід мислення. Це, я сказав би, типовий гітлерівець старшого покоління. Але в двох словах це пояснити важко. Ви краще на дозвіллі самі прочитайте.
— На дозвіллі?.. — Стременний посміхнувся. — Добре, залишіть. Може й трапиться колись дозвілля…
Він поклав на купку паперів ще кілька передрукованих на машинці аркушів, які взяв у перекладача.
Увечері, прибираючи на столі папери, Стременний побачив записки Курта Мейєра. Він побіжно, стоячи біля стола, проглянув кілька сколотих сторінок, і раптом щось привернуло його увагу. Він сів на стілець і, поклавши перед собою аркуші, став перечитувати їх спочатку.
Що ж, треба віддати належне цьому Курту Мейєру, кожен його запис був рисочкою, з яких поступово вимальовувався досить виразний портрет.
Стременний пригадав фотографії, що їх показав йому фотограф Якушкін, та інші, знайдені в архівах гестапо. Білявий кремезний і плечистий чоловік. Велика голова, широке підборіддя, короткий, трохи кирпатий ніс… Обличчя самовдоволене, впевнене, грубе… Красномовні знімки. І все ж густі рядки записної книжки говорять ще більше, ніж фотографії.
Ось зовсім лаконічні записи:
«11 вересня 1942 року розстріляно 150», «25 вересня — 176. Двоє чинили опір. Убиті на місці».
Далі Курт Мейєр докладно описував жовтневий наступ. Захоплювався надзвичайною мальовничістю бойового видовища, але тут же відзначав, що російські льотчики скоро зіпсували його, і лаяв якогось капітана Фрея, котрий прийшов до нього з листом від умираючої дружини і попросив відпустки. Він обіцяв Фрею послати його на передову.
«Слабкість не для німецького солдата. Помре дружина — буде інша. В Німеччині тепер багато вдів».
Кілька записів особливо привернули увагу Стременного.
«4 листопада. Бургомістр починає мене дратувати. Надто багато самовпевненості. Він вважає, що тільки йому відомо, як треба поводитись з росіянами. Інтриган! Проте в Берліні у нього зв'язки, його визнають одним з кращих спеціалістів з російського питання. Я не заперечую. Нехай він залишиться в Росії до смерті і навіть після смерті зо всіма своїми столами, хутрами і канапами… Але треба бути справедливим — у нього надзвичайний нюх. Я не думав, що в такому маленькому місті можна набрати так багато».
«15 грудня. Цей бургомістр свиня! Доручив йому організувати на базарі облаву, а він і цього не зумів, Ідіот!.. А ще запевняє, що розправиться з усіма підпільниками і партизанами і що нібито скоро доб'ється їхнього цілковитого довір'я.
Сьогодні знову був у місцевому музеї. На мій погляд, нічого цікавого, але Мітці сказала, що деякі картини мають велику цінність».
Дійшовши до цього місця, Стременний, мимоволі зупинився. Он як! Виходить, Курт Мейєр вже давно накинув оком на здобич!
Стременний уважно проглянув щоденники до кінця, шукаючи записів, що стосувалися воєнної обстановки. Ні, про це нічого не було сказано. Зате все частіше зустрічалися нотатки про бургомістра. Очевидно, стосунки між цими двома гестапівцями весь час погіршувались.
«Цьому кар'єристові ні в якім разі не можна довіряти! — писав Мейєр. — Я впевнений, що, незважаючи на союз, який ми з ним уклали, він щодня пише на мене доноси. Але ми ще подивимось, хто кого».
«Насправді це просто дурень, — писав він в іншому місці. — Провінціал! Напускає на себе таємничість; говорить загадками. Звичайний шпигун, від якого відрікаються, коли він більше не потрібен. Розгадати його так само легко, як відчинити скриню, якою він пишається. Я один раз бачив, як він її відчиняв, і з мене досить! Велика Ведмедиця! Мала Ведмедиця!»
Стременний підвів голову. Несподіваний здогад примусив його встати з місця і разів два пройтися з кутка в куток.
«А Воронцов, мабуть-таки, має рацію: у скрині повинне бути друге дно… Але як проникнути в це потайне нижнє відділення?..»
Тепер він точно пригадав одну давню, здавалося б, зовсім незначну розмову з Соколовим.
Він, Стременний, запропонував замінити важку ковану скриню на звичайний вогнетривкий ящик. Соколов рішуче відмовився.
— Навіщо це? — сказав він. — Всі в нас у фінчастині звикли до цієї скрині. Ви тільки погляньте, яка робота. Просто мистецтво! А за міцність я вже ручуся! З будь-якого вогню цілою вийде. Зверніть увагу, яке в неї дно, товаришу начальник, чудесне залізо, майже в палець завтовшки!
