Хлопець не міг більше чекати. Він не мав сили чекати…

Федір раптом побачив, як попереду промайнула постать Миколки.

— Стій! — крикнув Федір.

Та Миколка вже нічого не чув. Продершись крізь кущі, він біг полем. Біг назустріч батькові.

Федір бачив, як високий чоловік зупинився і став повільно опускатися вниз, наче земля притягувала його до себе. Хлопець кинувся до нього і обхопив руками, намагаючись утримати на ногах.

Федір рвучко повернувся до Харитонова.

— В разі чого, прикривай вогнем! — крикнув він і подався вперед, до Миколки і його батька…

За годину весь партизанський табір уже знав, що група полонених на чолі з Олексієм Охотниковим вирвалася з фашистського концтабору, що десять чоловік дісталися благополучно, але Олексій Охотников важко поранений, що разом з полоненими тікали двоє поліцаїв: один в дорозі загинув, а другий, вирішивши покінчити з минулим, прийшов до партизанів.

Минуло багато тривожних днів, поки Олексій Охотников нарешті став одужувати. Важке поранення в груди особливо небезпечне для людини, виснаженої непосильною працею і тривалим недоїданням.

Щоразу, коли Охотников приходив до пам'яті, вириваючись з обіймів важкого забуття, він бачив поруч себе дівчинку з кісками. Це була Майя. Багато безсонних ночей провела вона біля ліжка хворого і, вірна наказу Михєєва, не допускала до нього Миколки: хвилювання могло пошкодити хворому.

Одного ранку, оглянувши Олексія Охотникова, Михєєв нарешті з полегшенням зітхнув: криза минула, життю пораненого не загрожує небезпека.

Того ж дня Охотников попросив, щоб до нього прийшов командир партизанів. Колесник був у хворого недовго, стільки, скільки дозволив фельдшер, але вони встигли поговорити про дуже важливі справи. Кволою рукою Охотников ще раз накреслив на карті план укріпрайону, розповів про розташування дотів, про те, як будуть встановлені мінні поля. Не все йому було відомо, але те, що він знав і що доповнили інші товариші, які тікали разом з ним, мало значення не лише для партизанів, а й для армії.

Карту з позначками Олексія Охотникова Колесник тепер міг переправити через лінію фронту. Він радирував, щоб з Великої землі прислали літака.

З хвилюванням в серці переступив Миколка поріг тієї землянки, в якій лежав батько. Йому стало важко на душі, коли він побачив загострені риси батькового обличчя, прихований біль в очах, майже зовсім сиве, поріділе волосся.

Миколка часто уявляв собі це побачення з батьком. Він думав, що одразу кинеться йому на шию, обніме, пригорнеться до грудей. Тепер же Миколці чомусь стало боязко. Він повільно підійшов до постелі і сів поруч на лавку.

Батько взяв його руку в свою.

— Чого ж ти засмутився, синку? Глянь-но веселіше!..

Він усміхнувся, і Миколка усміхнувся у відповідь.

— Ну от, а тепер сідай ближче, дай мені роздивитися тебе краще… Он який виріс!..

Батько підвівся на лікті, пригорнув до себе Миколку і міцно поцілував. І тут Миколка нарешті притулився до нього, найріднішого з усіх, і завмер.

Батько гладив сина по голові і мовчав. Тільки зараз він зрозумів, що повертається до життя.

А потім він розповів Миколці те, про що той вже знав трохи від батькових товаришів.

Минуло кілька днів після того, як було вбито Юренєва, і стало ясно, що Мейєр не вірить у нещасний випадок. Він встановив стеження і кілька разів суворо допитував поліцаїв. Петро і Василь Дмитрович повідомили Охотникову, що з дня на день треба чекати розправи.

Залишалося одне: спробувати тікати, хоч момент для цього був не дуже сприятливий. Найважче — одірватися від табору…

Якось темним осіннім вечором група ув'язнених поверталася з роботи. Навмисно затрималися, щоб стемніло. Всі знали, що в табір вони вже не повернуться. Не зміг піти з ними тільки Єременко. Він розумів, що йому не вистачить сили, і зранку не вийшов на роботу.

В запасі у в'язнів концтабору було години три. За цей час їх, можливо, не спохватяться. Вирішили, поки є сили, триматися гурту. Всього втекло двадцять семеро. На всіх — два автомати, що належали поліцаям. Кілька з великими труднощами заощаджених буханок хліба лежали у речовому мішку за спиною Кравцова.

Важко довелося, що й казати! З двадцяти семи дійшли тільки десять. Решта загинули або були схоплені під час організованого Мейєром переслідування. По всіх дорогах на мотоциклах роз'їжджали патрулі. В селах поліцаї затримували кожну нову людину, а втікачам треба ж було діставати харч.

В душі Охотников побоювався, що Петро і Василь Дмитрович завагаються, злякаються, зрадять. Але Василь Дмитрович загинув другого ж дня під час перестрілки, коли їх недалеко від шосейної дороги виявив патруль. Петро ж після цього дуже змінився. Він як тільки міг старався загладити свою провину. Кілька разів утікачів виручала його німецька форма. Якось він зупинив на дорозі машину з продовольством і випросив у шофера кілька коробок консервів. Нападати на машину було ризиковано: в кузові сиділо п'ять озброєних солдатів.

Не раз групу обстрілювали з засідок. Падали вбиті. А ті, хто лишався живий, ішли ночами, сторонячись доріг, несучи на собі поранених.

Востаннє есесівці наздогнали втікачів, коли ті вже наближалися до лісу, де на них чекали партизани. Тоді Олексій Охотников з товаришем вирішили прикрити собою відхід групи.

— Я вже думав, що смерті мен не минути, — сказав батько і зітхнув.

Батько й син довго розмовляли у маленькій землянці в глибині лісу. Але про те, що довелося пережити йому самому, Миколка розповів батькові лише тоді, коли той зовсім одужав і став одним з помічників Колесника…

Рано-вранці 23 червня 1942 року по одній з воєнних доріг на захід від Воронежа від сіренької, непримітної хатки, що стояла в тіні закурених верб, рушила вантажна машина. Мало хто знав, що тут, у цьому приземкуватому будиночку на три вікна, містилася польова каса Держбанку. Звичайно вона перебувала поблизу шабу дивізії. Але кілька днів тому за вказівкою командування її, в числі інших тилових установ, перемістили далі від лінії фронту. В кузові машини під сірим брезентом стояла велика залізна скриня, наглухо зачинена і запечатана. Видно, чимало колись потрудився над цією скринею хитромудрий майстер. Для міцності він обкував її залізними штабами, а для краси зверху донизу всіяв узорчатими бляхами і мідними заклепками найрізноманітнішої форми. Ніяка пожежа не могла б розплавити товсті стінки скрині, жоден навіть досвідчений зломщик не зміг би відімкнути її замок.

Правду кажучи, скрині цій значно більше пристало б стояти десь у затишному кутку поміщицької садиби чи купецького дому або навіть просто комісійного магазину, де її примітив би пристрасний погляд завзятого любителя старовини.

У похідній канцелярії управління дивізії вона була якось не на місці. Але сталося так, що старий грошовий ящик, який багато років стояв у штабі дивізії і служив вірою й правдою, місяців три тому раптом перестав відчинятися, і його довелося зламати.

Проте начфін штабу дивізії капітан інтендантської служби Соколов був не з тих, що розгублюються від таких дрібниць.

Він навідався до начальника тилу своєї дивізії, побував у сусідів, і за два дні на місці старого, такого звичайного на вигляд грошового ящика вже стояла ця узорчата кована скриня з хитромудрим замком і таким товстим дном, що їй могла б позаздрити найкраща з сучасних вогнетривких шаф.

Оскільки нова скриня була дуже важка, то її рідко коли знімали з машини. За останні тижні штаб часто міняв місцеперебування, і капітан Соколов, щоб уникнути зайвих турбот, вважав за краще всю свою похідну бухгалтерію тримати на колесах.

Під брезентовим верхом його полуторки по розмолотому гусеницями асфальту і горбатих коліях польових доріг кочували перев'язані навхрест грубою тасьмою товсті папки з відомостями і грошовими документами, похідний складаний стіл і такі ж стільці з тонкими фанерними спинками — предмет особливої гордості Соколова. «Ось помилуйтеся, — казав він, — складеш — і хоч у портфелі носи!»