У таємній, повній несподіванок боротьбі підпілля домоглося чималих успіхів. Напавши на фельд'єгеря, забрали важливі документи, серед яких виявився і радіокод. Завдяки цьому протягом кількох днів, поки німці не змінили коду, партизани розшифровували їхні повідомлення. На околиці міста, недалеко від складу з бомбами, закладені в дорогу міни підняли в повітря чотири десятитонних «круппи», що везли ящики з вибухівкою. Підпільники стежили за пересуваннями німецьких військ, підраховували кількість машин, записували номери полків і про все це передавали по радіо через лінію фронту. Радіостанцію, заховану в старій каменоломні, кілька разів пеленгували німці. Вони оточили район, звідки велися передачі, але всі їхні. пошуки не мали успіху. Портативна радіостанція лежала на дні шурфа, прикритого каменем, а гравій, яким було всипано дно каменоломні, не залишав слідів радиста. Сам радист зникав раніше, ніж машини з солдатами добиралися сюди з міста.

І все-таки за останні тижні сталося кілька провалів: після Сергєєва — Катерина Охотникова. Вона навіть не встигла по-справжньому розгорнути свою роботу. До нападу на Вернера вона не мала ніякого відношення — в неї було зовсім інше завдання.

Якось увечері, вийшовши на високий берег ріки, Геннадій Андрійович раптом зупинився, осяяний давнім спогадом. Він дивився через заволочену брижами голубувату бистрину на широкі поля, на білі хатки далекого села, що збігали по схилу, і перед ним поставала картина дитинства.

Колись, дуже давно, батько повів його за місто. Потім вони довго йшли якимись гаями і яругами. Геннадію подобалося, що вони, наче бавлячись, крадуться і ховаються від когось. Раптом із-за кущів вийшов робітник з чорними вусами. Він зупинив батька і сердито сказав: «З дитиною не можна, ще проговориться». Батько відчув себе винним, потупцяв на місці, а потім пішов назад. Він ішов мовчки, а Геннадій похмуро плентався за ним. Так вони і повернулися до міста.

Багато-багато років минуло відтоді. Пам'ять не зберегла ні того гаю, ні яруг. Але це було там, вдалині за рікою. А потім, після революції, по цих полях, грузнучи в масному чорноземі, йшли цепи — білі на червоних, червоні на білих, з гиканням мчала кіннота. Ці широкі російські поля бачили багато битв…

Була в Геннадія Андрійовича велика хороша сім'я. Але де тепер усі? Де старший син, Костянтин, і де Єгор? Єгор зустрів війну на кордоні… Так і невідомо, що з ним… Ні, ні, не треба більше про це думати!..

На фронті день вважається за три, а в підпіллі година, буває, дорівнює року. Приходив досвід, а з ним і впевненість. Вже багато ниток Геннадій Андрійович міцно тримав у руках.

Але раптом темної вересневої ночі до нього прибув зв'язковий з наказом підпільного обкому — негайно з'явитися у партизанський загін.

З великою обережністю Геннадій Андрійович передав керівництво заступникові і дочекався ночі в гаю за містом. Коли стемніло, він, держачись за знайдену на березі колоду, переплив Дон.

Мокрий до нитки, тремтячи від холоду, він рушив польовими стежками до Малинівки.

Серед хмар то випливав, то ховався місяць. Десь далеко креслив небо промінь прожектора. Час від часу на обрії спалахувало полум'я, тремтіло, осявало хмари, а потім швидко гасло. І тільки згодом вітер доносив відгомін далекого вибуху.

Вдалині з'явилися обриси будинків — нарешті Геннадій Андрійович дістався мети. Явку було призначено на третю годину ночі в покинутій хаті край села.

Колись у цій старій, забитій дошками хаті жила вдова Полознєва. Але ще в перші дні війни вона виїхала до своєї дочки, яка минулого року вийшла заміж і переїхала у Тамбов. Похилену хату і обрали підпільники місцем зустрічі з партизанами. Час від часу вони приходили сюди, щоб обміркувати спільні дії. Двері й вікна так і залишалися забитими, в хату вповзали через невеликий пролом у глиняній стіні, замаскований торішнім гнилим сіном.

Для більшої безпеки до хати наближалися тільки в тому випадку, коли була повна впевненість, що схованку не розкрито. Людина, яка призначала тут явку, приходила заздалегідь і довго нерухомо лежала в кущах, придивляючись, чи немає поблизу засади.

Коли б Миколка і пробрався сюди, він нікого б тут не знайшов — хата Полознєвої була порожня, і ні на які паролі ніхто б не відгукнувся.

Геннадій Андрійович довго вдивлявся в маленький циферблат годинника, намагаючись взнати, котра зараз година. Він бачив перед собою білуватий кружечок, але стрілок не було видно. Нарешті допоміг місяць. На мить він освітив гайок, холодний промінь сковзнув між голими. гілками, блиснув на склі. Пів на третю!.. Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув: не запізнився! До зустрічі ще півгодини.

Він пильно прислухався до нічних шумів. До хати звідси метрів двісті. Вона стоїть осторонь інших будинків, невеличким хутірцем. Кращого місця для явки не придумаєш.

Але де людина, котра мусить його зустріти? Вже на місці? Чи, може, причаїлася поблизу і чекає призначеної години?

З глибини лісу вітер доносив шурхоти. Десь хруснула гілка. Кроки?.. Ні. Мабуть, час веде свою роботу: настала пора впасти сухій гілці, вона й упала.

Почулися голоси, що примусили його ще більше затаїтися. Він не бачив людей, але, як видно з усього, їх було двоє. Вони швидко йшли по дорозі до села, розмовляючи між собою. Відстань була надто велика, і Геннадій Андрійович не розібрав жодного слова. Це не могли бути селяни — вночі нікому не дозволялося виходити за околицю, — значить, поліцаї або німці. Що привело їх сюди так пізно?

До болю в очах він вдивлявся в темряву — чи не промайне тінь біля хати. Та ось голоси розвіялися вдалині, кроки затихли, і тільки звідкілясь долинув стривожений собачий гавкіт. А потім і він обірвався…

Скільки минуло часу, Геннадій Андрійович не знав. Місяць знову зайшов за хмари. Ніщо не видавало присутності в хаті людини. Ні вогник не блимнув у вікнах, ні шурхоту не долетіло звідти.

З'явилися перші, несміливі ознаки світанку. Геннадій Андрійович глянув на годинник. Без чверті чотири!.. Він запізнився аж на сорок п'ять хвилин. Немає сумніву, що людина, якщо вона вже в хаті, не чекатиме довго — вона не зможе, коли розвидниться, вийти звідти непоміченою.

Стараючись ступати дуже обережно, Геннадій Андрійович вийшов із схованки і рушив до хати. Навколо було тихо. Навіть собаки примовкли в цей передсвітанковий час.

Легкий вітер торкнувся обличчя, і Геннадій Андрійович мерзлякувато пересмикнув плечима. Він стомився, він страшенно стомився. Зараз би кинутись на купу сухого сіна і заснути!..

Рука торкнулася тину. Геннадій Андрійович ступив кілька кроків і, намацавши зламану жердину, переступив через неї. Під ногою хруснув черепок, але підпільник вже швидко йшов до хати, стискуючи в руці пістолет. Якщо засада — нехай стріляють, він битиметься до останнього патрона.

З хвилину Геннадій Андрійович стояв, притулившись до ґанку, і намагався пригадати пароль, слова якого раптом вилетіли з пам'яті, — давалося взнаки нервове напруження проведеної без сну ночі.

В цю мить учитель раптом зрозумів, що він не один. Загострене почуття підказало, що за ним стежать, що за вікном, забитим дошками, хтось стоїть.

Геннадій Андрійович притулився до стіни. Так, за стіною було чути шурхіт, хтось крався до дверей… Тепер людина знову повернула назад, вона наближалася до вікна! Очевидно, вирішила, що біля вікна вигідніша позиція.

В роті у Геннадія Андрійовича пересохло, він провів язиком по губах і раптом згадав пароль! Як же він міг його забути?!.

Він піднявся на перекошений ґанок і ручкою пістолета обережно стукнув у двері.

Зразу ж йому відповів густий низький голос:

— Хто?

— Чи не можна води напитися?

Голос відповів:

— Води? Води багато, пий скільки хочеш!.. Почекай, зараз вийду!..

Геннадій Андрійович почув, як чоловік, тепер вже не таючись, пішов по кімнаті.

За хвилину він з'явився з-за рогу, очевидно, скориставшись лазом. Обличчя його важко було розглядіти, видно було тільки, що він бородатий.