Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпроти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?

Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй було зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, виструнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.

Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері працювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столиками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очікуванні замовленої кави.

Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою ручкою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди врізались у пухкі пальці.

– Це замша чи нубук? – жінка вивернула ремінець защіпки.

Її запитання призначалось невідомо кому.

– Нубук-ойл! – поспішила на допомогу продавчиня. – Нубук, захищений від вологи!

– Тридцять восьмий є? – знову звернення ні до кого, з помахом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. – Джи-повнота?

Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметься як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє… ось ці, скажімо, міряє – фіолетові, на шпильках, тридцять восьмого розміру. А вужчі у вас є? – запитує, нормально запитує, дивлячись людині в очі – мені треба вужчі, а це – джи-повнота… Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо – ось її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сандалі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими пасочками – теж потрібна річ. Та що там – потрібна! Необхідна річ. Це замша чи нубук? – запитала б вона. – А ні, замша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл…

Що більший вибір – то важче визначитись. Це не районний універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психологічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани змінюються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри «якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку. Головне – вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій без помітних втрат.

Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією, остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жодної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо міняти свій улюблений затертий наплічник – то тільки на це диво кольору вишневого листя.

– Допомогти?

Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, вийшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий погляд на своїх кросівках.

У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала і міряти, міряти, міряти.

Чоловічий голос. Чоловічий розгублений голос в найвіддаленішому покої жіночого королівства. Зосереджений молодик намагався прочитати продавчині завдання, записане на папірці:

– Тріумф. Або… Ля… перла. Сімдесят п’ять. Бе.

Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та сковорідок – ні. І не там, де іграшки…

– Що вас цікавить? – запитали її у відділі квітів.

– Я лише дивлюсь, – усміхнулась Кароліна.

Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та металі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жваво спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднички, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а понад усе – в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок з порцеляновими обличчями.

Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у своїй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку та маленьку вітальну листівку – і, задоволена, посунула святкову конструкцію до хлопця з трояндами.

Ось що воно було.

Дівчина пакувала подарунки.

Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут було кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи розмовляти, лунав хриплуватий голос співака.

– Люблю Джо Кокера, – брат показав кудись вгору. – Це Summer In The City, – розірвав крихітний пакетик з меленим перцем, присипав улюблені макарони.

– Літо в місті?

Брат кивнув.

– За що мені трійку з англійської поставили? – Кароліна понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. – Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.

– Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?

– Ну що?… Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на місцевості.

– Помогти чимось?

– Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.

– Без проблем.

Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.

– Кок – це ж півень по-англійськи? – затримала виделку в повітрі. – А кокер тоді – що?

– Півняр, виходить. Когутяр.

– Є такі слова?

– Нема таких слів.

– Роберте… – згадала. – Давно хотіла запитати. – Чому в тебе таке прізвище дивне – Керя?

Брат прожував, тоді озвався:

– Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там Гонтар. Нормальне прізвище.

– Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?

– Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував. Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звідти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пращурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою. Усе може бути.

– Ти з батьком бачишся?

– Рідко.

Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, відправив до рота.

– У мами, – сказав, прожувавши, – було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.

– Вперше чую.

– Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хотів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…

Озвалась мобілка Кароліни.

Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвався, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмовляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері. Вона погодилась.

Буденна вийшла розмова.

– То що, завтра ввечері підеш у кіно? – зрозумів з її відповідей брат.

– Піду.

Він кивнув.

– Про що ти говорив перед тим? – нагадала Кароліна.

– Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічого не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?

– Де?

– Рингтон на твоїй мобілці.

– Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто дав послухати різне, я цю вибрала.

– Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.