– Візьми мій паспорт до завтра… – невпевнено пропонує вона, теж перейшовши на «ти».

Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.

– Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, – Їжачок пропускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче залишити на Кароліну свою ятку, це помітно.

– Якби в мене було дві тисячі, – каже їй Кароліна, – я б їх тобі залишила в заставу. Але швидше за все я одразу витратила б їх на сумку. Он у тому відділі.

Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони поділили б на двох…

– Привіт, Кароліно! – махає рукою Оля з книгарні навпроти.

– Ви знайомі? – обличчя Віти світлішає.

– Я сестра Роберта Кері, – нарешті витискає із себе. Не обійшлося без братової підтримки.

Але почуте не справляє на Віту жодного враження.

– Хто це?

– Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, – показала в кінець безкінечного скляного простору.

– А-а-а! – доходить до Віти. – Чого ж ти мовчиш?… – вона вже прокручує ситуацію у новому напрямку. – А ти пробувала колись подарунки пакувати?

– Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не попсую. Скільки ти платиш за день оренди?

– Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за місяць.

– Це всі витрати?

– Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок у пенсійний фонд… Плюс матеріали. Загалом – ще стільки ж набігає…

– Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.

Віта нарешті погоджується.

– Прийду після п’ятої, – каже, збираючись; паспорт Кароліни ховає до сумочки. – Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.

Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Кароліну. Вони стовбичать тут удвох – дзеркальна тумба і пакувальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості поступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?…

З книгарні виходить хлопець. В руках у нього – листівка та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Білокур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось. Хлопець кидає на Кароліну погляд.

– Добрий день, – озивається вона.

Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж вітається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?

– Добрий день, – повторює вона.

– Добрий день, – відповідає хлопчина.

– Можливо, варто гарно запакувати? – провадить Кароліна (якщо листівку купив, це точно подарунок). – За двадцять гривень зроблю, як за двісті.

Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.

– Остання. Додому пішки піду.

– Першому покупцеві – знижка. Мінус дві гривні.

– Тоді поїду, – усміхається хлопець. – Це наша група скинулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.

Альбом лягає на прилавок. На обкладинці – дві дівчинки з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній. Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку – яскраві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок – суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквітлих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною зеленою ниткою.

– Ось сюди згодом вставите листівку, коли підпишете, – показала.

Легкий зелений пучечок погойдувався від рухливого повітря, вивершував квіткою святкову композицію. Першою на рахунку Кароліни. Вона залишилась задоволена роботою, хлопець – теж.

Але більше ніхто не підходив. Кароліна шаруділа папером, розкручувала й закручувала шворки на котушках. Вона вирішила, що на рух люди реагуватимуть краще, аніж на непорушність. У нападі вимушеної бездіяльності зробила з яскравих ниток кілька розбурханих хризантем. Народ кидав похапливі погляди в її бік і біг далі.

– Скільки коштує коробку папером обгорнути?

Незчулася, як біля ятки опинилась жінка з коробкою, на коробці – фото електрогрілки.

– Таку коробку – гривень п’ятнадцять.

– У-у-у-у, – здивувалась жінка. – Я думала три гривні.

Кароліна не відповіла, хоча й хотіла сказати, що найдешевший аркуш обгорткового паперу коштує утричі дорожче.

– У вас немає таких маленьких шабатурок для дрібних подарунків?

На долоні дівчини – пластикові кульчики на дротяних гачках, на кожному кульчику, чорним по білому, намальований скрипковий ключ та ноти.

«Будуть», – подумала Кароліна, а вголос сказала:

– Я гарно запакую, у прозорий мішечок. З такою стрічкою з п’яти ниток.

– А-ааа, тіпа нотний стан! – дівчині сподобалась пропозиція. – Сьогодні – Олени! Іменини моєї молодшої сестри Олени, я їй хочу сюрприз зробити.

Щодня у людей свято, думала Кароліна, щодня, навіть коли не до свят. Сьогодні – іменини Олен та Костянтинів; в усіх Олен та Костянтинів – свято, хоча чимало з них про це дізнаються лише від друзів, а може, так і не дізнаються, що сьогодні в них – особливий день. Хто мав би про це нагадувати? Ятка з пакування подарунків. З одного погляду на ятку має бути зрозуміло, яке нині свято та чиї іменини, бо кожне з них – нагода для привітань та сюрпризів. І Кароліна подбає про це.

Як учні-бешкетники тікають з уроку, так Роберт з Мариною вшивалися з хати, затискаючи сміх, шикаючи одне до одного – тихо! – та наступаючи на п’яти. Поки Кароліна зібрала малих на прогулянку, поки знайшли іграшки, що конче мали бути з ними на вулиці, на верхній губі виступили крапельки поту. На набережній хазяйнував легенький вітерець, під вечір тут було ще більше жінок з візочками, аніж зранку. Кароліна вже знала, що не всі тут – мами чи бабусі, є й няньки, середнього та старшого віку жінки, що доглядають за малими. Трохи на відстані від усіх відокремились від загального тлуму троє чоловіків з дітьми, розмовляли, погойдуючи візочками, двоє – з крихітними немовлятами, один – з «великою» дитиною, однорічною з вигляду, швидше за все – хлопчиком. Малюк не спав, спостерігав за всім, що робиться довкола, перехиляючись через руків’я візочка та напинаючи паски на своїх плечиках.

Діти різного віку ганяли на велосипедах та самокатах, зупинялись біля кавомашин – їх тут, вздовж Дніпра, було кілька. До піднятих угору задніх чи бокових дверцят тулились невеличкі черги з бажаючих випити кави, чаю, шоколаду з агрегатів, встановлених у нутрощах маленьких автомобілів. Племінниці теж потягнули до кав’ярні на колесах. Там, обхопивши паперові стаканчики обіруч, вже гомоніли їхні подружки – така сама дрібота від двох до шести років. Сестрам закортіло чаю: одній – фруктового і другій фруктового. І щоб у кожної був свій стаканчик, хоча обом вистачило по кілька ковтків. Кароліна допила за обома. Переконалася: справді смачний. Однак у тому, що покупців не бракувало, були й інші причини, одна з яких – чудове місце для пропозиції. Попри ці кавомашини проходили всі, біля них панувала атмосфера піднесеного очікування, у неї втягувались і діти, і дорослі, спостерігали, вдихаючи аромати, за вправними діями хлопців-продавців. Усе працювало на бажання негайно замовити горнятко гарячого напою.

Знайомі Марини, мами маленьких дітей, узялися розпитувати Кароліну: чи надовго в Києві? І як їй тут ведеться? Чи подобається?

– Подобається, – коротко відповіла і несподівано для себе додала: – Але в нас теж непогано.

Захистила свою Висіч.

Вона трималася дітей, їй з ними було цікавіше. Спустились гуртом до Дніпра – і вже там нагулялись досхочу. Мами говорили про своє, зупинившись на тротуарній доріжці, тимчасом як п’ятеро дівчаток та два хлопці під орудою Кароліни обшукали всі прибережні кущі з лозиняками в руках і, наштовхнувшись на купку зрізаних гілок, побудували з того віття хатку. Не з першої і навіть не з третьої спроби вдалося мамам розтягнути дітей по хатах, коли почало сутеніти.