В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на одного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переконався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно вона занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?… Геть забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити їх з Робертом на концерт.

Зателефонувала братові.

– Передзвоню, – холодно озвався він. Зайнятий.

Набрала номер Марини.

– Марино, нагадую: завтра ввечері – як домовлялись.

– Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас там що?

– Нормально.

– А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому кафе. Крістиній подружці – чотири роки. Діти розгулялись, не можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні – смажені яйця та канапки, вибачайте.

– Обожнюю смажені яйця.

– Тоді до вечора!

Так, тепер Павло. Де його номер?

– Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.

– А сьогодні? – він ніби був готовий до такого варіанта.

– Сьогодні?… Сьогодні мені… теж не підходить. Краще післязавтра…

– Гаразд. Зідзвонимось.

Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.

Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде іншим разом.

Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинився біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто така, мовляв, на його робочому місці.

– Я сестра Роберта Кері, – поспішила пояснити вона, – вам комп’ютер потрібний?

– Працюйте-працюйте, – він навіть долоню виставив перед собою, все гаразд, мовляв.

– Ще хвилин двадцять, – це вона вже йому навздогін, у спину.

Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за своєю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до книгарні.

Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесеного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни – їй було затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про головне.

– «Сестру Кері» шукаєте? – весело озвалась Оля. У неї видалось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно лиш заходили.

Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?

– Роман Драйзера, «Сестра Кері», – повторила Оля.

– Ми вдома маємо, – знайшлася із відповіддю Кароліна.

Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потрапить, розгорне – й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтернет – інша річ.

Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь поставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсувати жива кров.

Марина з порога глянула на чоловіка – і нічого не запитала. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених дверей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!

Слово по слову – і Кароліна почала бавитись голосом, тоді підключила жести, випросталась – і нумо сценки розігрувати. Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвилини – веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло? Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, починай стрибати, зрозуміло? – Амалії усе зрозуміло. І як тільки про жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артистки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.

Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочатку! – командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залучають глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-бабка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня. За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей – присідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльози на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.

Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», – пояснила вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей – одяг, візочки, кріселка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на продаж свої роботи – плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, картини з сухоцвіту, власноруч пошиті слінги для носіння дітей за африканським методом та багато чого іншого.

Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.

– І що це буде? – глянула Марина.

– Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на шворку, ось так – і на шию. Таке собі доповнення – хоч до футболки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.

І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і завтра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.

– Там що, великий попит на пакування подарунків?

– Взагалі немає, – і, перехопивши здивований погляд Марини, додала впевнено: – Але буде.

– Ти мені подобаєшся, – тільки й сказала Марина. – Ти знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими істотами? Ось тільки хто?…

Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…

Місце для пакування подарунків – найкраще в торговому центрі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш – погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому закутку біля дзеркальної колони, виходиш – знову вона на очі потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дівчина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихітну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву руку – маленькі зручні полички, під стільницею – місце для пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна. Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!

Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати можна… щось у цьому є!

Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.

– Вибирайте папір, – озивається дівчина.

– А ви який пропонуєте?

Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить. Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її думки десь далеко-далеко.

– Як вас звати? – запитує Кароліна.

Дівчина здивовано відповідає:

– Віта…

– Віто, – на обличчі Кароліни спалахує усмішка, – візьміть мене до себе в помічниці.

Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні. Якщо ж не вдасться – що ж, принаймні ніхто нічого не втратить. Але має вдатися. Мусить вдатися.

Віта уважно слухає, тоді каже:

– Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому треба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка з ним побуде, а далі – роби що хочеш… – Віта розмірковує вголос. – Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… – Їжачок замислюється. – Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони забереш?

Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне словосполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Вона вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за брата ховатися.