Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах – мандарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість відійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, намагаючись зняти скоринку однією квіточкою – щоб легше було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у плавання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний сік, розтягуючи задоволення.

Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цього запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері легко постукали.

– Це я, – голос Марини. – Амалія книжку забула, вона на умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.

Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, струсивши краплі, книжку-незмокайку – і знову обережно занурилась у воду.

– Далеко піде дівчинка, – Марина подала чоловікові книжку.

– Що таке?

– У ванні плавають мандаринки та скоринки від мандаринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.

Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-ги чи гм-гм. Вигуки підтримки та задоволення.

– Цю хотіла? – запитав малу, розгорнувши книжку. А дружині відповів: – Справжня жінка з неї буде. Побачиш.

– І знаєш, – додала Марина, – вона має бути дуже фотогенічною, хоча на перший погляд – дівчина як дівчина, нічого особливого. Окрім волосся.

А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді мандаринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не помітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше – такою, що, сховавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затриматись, поки не виникне інша можливість, а така можливість неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не пропустити щасливої нагоди.

Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кожному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Марина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.

Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже встигла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на дванадцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?

І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного леопарда під рукою, і світло вітражного нічника – сонце крізь льодяник – усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зникла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось десь внизу, надворі. За деякий час можна було роздивитись навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушливо, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.

Я ніколи не буду бідною.

Я ніколи не буду нещасною.

Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Кароліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.

Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Розплющила очі, на губах усміх – як воно добре! З радості, з передчуття нових можливостей починався день.

У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочатку на одиничку, тоді – на кнопку-прискорювач усіх дій ліфта – пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи. Зрозуміло, двічі повторювати не треба.

Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з будинків, що витяглись широким та високим колом, горять нестерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля – миготіння вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку – до великої літери М. За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слухові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією. Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомобільних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосередженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службовий вхід біля стоянки.

У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш поодинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети – готувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями. Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наявність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або доручать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортиментом. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе робити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має працювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскраво, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.

Що це буде за робота, вона наразі не знала.

– Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, – зупинилась, зробивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.

– Ну подивись, – не одразу відповів брат, стишивши хід. – Роздивись. А тоді щось вирішимо.

Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з книгарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не було чути слів.

– Слухай, – йому було важливо залишити сестру не саму, – ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен продавець-консультант.

Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твердій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки – рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управляючого та його супутницю.

– Це Кароліна, моя сестра, – сказав він. – А це – Оля.

Дівчата усміхнулись одна одній.

– Я просто подивлюсь, – випередила будь-які пояснення та пропозиції Кароліна. – Я тут залишусь, а потім, – вона подивилась на брата, – тебе знайду.

Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її плечі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.

– Дати тобі супроводжуючого?

– Не треба, я сама.

– Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! – вона простежила за його рукою. – Там написано: Роберт Керя.

– Я знайду, навіть якщо заблукаю, – запевнила Кароліна, – не турбуйся за мене, – і вона рушила вздовж полиць із книжками.

Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостерігала через скло, що відбувається за межами книгарні. На протилежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та вітриною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день. Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого паперу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?…

– Це сестра Кері, – пролунало за спиною.

Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в круглих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.

– Я – Леся, – сказала дівчина.

– Кароліна, – сказала Кароліна.

– Моя бабуся називалась Каролі, – дівчина зробила наголос на «О». – Каролі, саме так. Таких імен вже немає.