Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в триповерховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпілих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом дивом врятувалися – йшли до батька по гроші, у контору, пхали перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдома, перед телевізором – саме показували чергову серію «Просто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок рятувати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт у найближчому майбутньому – і поїхала. У ті часи обіцянки не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може». Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з розібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто в печі, хто – на привозному газі в балонах, хто – на електроплитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідували, військовий радгосп припинив своє існування, його залишки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприємство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дровітень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву деталь у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто куди, жінки – до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки – в Росію на будівництво. Старші люди – ті, кому по сорок-п’ятдесят – до такого життя призвичаїлись, тримали кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього було не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання – їхати з тої Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не засмоктали будні, позбавлені вибору.

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що вийшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти. Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, блимали на сонці сателітарними антенами – єдиною місцевою розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було прожити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» – ні.

«Яке у вас тут повітря чисте!» – обережно зронила дружина старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з батьками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування. Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-шапіто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як називається? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із другого поверху багатоквартирного будинку із коромислом на плечі, з відром із чистою водою та водночас – відром з помиями для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпеченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шокуючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квартирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби? Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на переході Рава-Руська – Гребенне? що дрова на зиму знову подорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвідмовний…

Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до трьох десятків дітей різного віку – від першокласниці Іринки до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в сусіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; теперішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та запахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім ароматом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї косметички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій серветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліжком залишилась книжка – «Сімейне життя» Ерве Базена, а у ванній на мотузці – тонкі шкарпетки з мереживною коронкою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі Кароліни, а книжка – першою, яку Кароліна прочитала без примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років. Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, ховав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного стосунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день ходила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на городі, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки грядок, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермерське господарство абощо, організувати не мали права, бо той збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство місцевій владі похапцем передало, а от землю – ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правильною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою доброзичливою гідністю, ніби й свій, і водночас – чужий. «Звідки він у нас такий узявся? – дивувалась мама. – Недарма я вам такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та Кароліна Кужвій! Ви в мене – особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для себе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим. Вона все тягнула на собі – сама поралась у хаті, на городі і біля худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звільнив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було не так – і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна перспектива – здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще. Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не вилікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матюкався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив біля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі! Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню курей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі збитими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди темним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань, мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьому, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що більше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну групу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта – колишній мамин однокласник, тепер викладач Київського національного університету. Батько Кароліни – пенсіонер у свої п’ятдесят, колишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав колись у Висіч ненадовго, а виявилось – назавжди.