Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіваннями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки покивала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорослі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дрібницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вголос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме далі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?…

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитуючись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Кароліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з берега «тут» на берег «там».

Утрьох – мама, тато і Кароліна – сідали за стіл зрідка. Якось не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама поставила на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Кароліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовляти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько навпаки – їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням. І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не може повернути, смішний борг – дві пляшки пива, а все ж… І що далі, то більше не добирав висловів.

– Ти точно Тобік, гав та гав, – сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голосом – не вгамується, поки не тупнеш до нього.

– Справді, годі вже, – лякливо озвалася мама. Їй головне – аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у легені, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк вилетів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук. І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей – бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в тому ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори минають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточно розійшлися?… Не знаєш?… Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?… Курям дала, Кароліно?

Ні, нізащо.

Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й інших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без цікавості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не готувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оцінювання. Без класної керівнички знала: найголовніше – не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать. Де варто бути відмінницею, від кого вчитися – вона сама це вирішить. Головне – вибратись із цього глухого закутка.

Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала номер брата і попросила дозволити приїхати до нього.

«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із житлом, – сказала вона. – Мені потрібно протриматись у вас від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків». Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».

Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті – і це зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному віці – а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київського національного університету знайшов роботу, змінив кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі. Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор філії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.

Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед синів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав його самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят щедрим подарунком – однокімнатною квартирою, в яку колись вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали. «Поживемо – побачимо», – спокійно пояснив свою реакцію збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не пустить.

Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої суми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, попередньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не припуститися помилки – а тоді придбав для своєї сім’ї трикімнатну квартиру в новобудові престижного району міста. У другій лінії Оболонської набережної.

Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як саме це станеться, вона ще не знала.

До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як солдат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Менше речей – легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюблену бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками, «Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольору стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала її, камізелька – мусила.

Двогодинна дорога на Львів – через Середкевичі, Немирів, Яворів, Івано-Франкове – видалася довгою-предовгою. Можливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зупинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишеньці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та й година вже була вечірня – не для прогулянок малознайомими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на поїзд…

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах перемовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощастило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона проходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли прийде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що газети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довелося б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену яскравими іграшками – там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, поводились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.