Повернулись додому брудні й голодні.

– Поїли? – зателефонувала Марина.

– Їмо! Чуєш, як виделки стукотять? – наблизила телефон до племінниць – ті жадібно поглинали плов.

– Ти геній, Кароліно! Геній виховного мистецтва!.. А в нас тут, знаєш, таке діло… Нас Шехови кличуть закінчити вечір на відкритій терасі нового ресторанчика…

– Та йдіть! Чого ти? У нас тут порядок та злагода. Скажи тільки, чи потрібні тобі коробки з-під кремів… у тебе два креми стоять нерозпаковані у ванній, вони тобі потрібні?

– Креми?

– Коробочки.

– Та ні, звичайно. А що?

– Мені ті коробки треба.

– Бери.

– А де можна взяти клей?… І кольоровий папір, якщо маєте…

– А-а-а! – Марина вирішила, що бавитимуться в аплікації. – Тобі Кріста покаже, усе у верхній шухлядці в їхній кімнаті. Там ще є глянцеві журнали – беріть. Вирізайте, що треба.

Усіх трьох накрив шквал творчої активності. Кожна, позираючи в бік сусідок, працювала над своєю коробкою, бо звільнили ще й прозорий заварник з упаковки і знайшли в стінній шафі взуттєву коробку, діставши з неї нові Робертові кросівки. Набридли Марині своїми дзвінками. «Відчепіться! – була їм відповідь. – Беріть усе, окрім шкатулки з документами!»

Амалія вже засинала за столом, сиділа, похитуючись, над картонною хаткою, з написаним сестрою словом: «Мамусі!» Малій протерли руки вологими серветками, занесли її до ліжечка, навіть не перевдягли в піжаму, щоб сон не відігнати, а самі повернулись закінчувати свої творіння. Старша дочекалась батьків – похвалилась коробкою у жовтому папері, обклеєною вирізаними з журналів фігурками звірів. Кароліна за цей час зробила два пакунки, призначені для оформлення ятки. Братові весь творчий доробок сподобався, покупці оцінять ваші зусилля, пообіцяв він.

– Я свій подарунок не віддам, – попередила Крісталіна.

– Але чогось бракує… – провадив Роберт. – Якогось відвертого приколу, чогось іронічного, несподіваного. Марино, де в нас старі газети?

За дві хвилини скрутив жмутом папір, загорнув іншою газетою, як-небудь перетягнув ізоляційною стрічкою яскраво-синього кольору, викликавши дружні жіночі насмішки: але й подарунок! Однак Роберт не вступався, уявіть, закликав, що там може ховатися, у тому газетному згортку. Від десятка азовських тараней – до старого альбому з хлоп’ячими марками, знайденому на горищі. Чим не сюрприз для дорослого чоловіка!

Вечір і на цьому не закінчився. Марина покликала Кароліну до великої шафи в спальні, завдовжки на всю стіну. Поставила на тумбочку приймач радіоняні, прислухалась – з пристрою линуло рівне дихання дітей. І почала витягати речі на ліжко.

– Ревізія! – зрозумів Роберт. – Піду я, дівчата, до телевізора.

Йому не відповіли – були вже на своїй хвилі.

– Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.

– Як виросла? Ти така сама, як була.

– Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться нового. А вона пречудова… Люблю її дотепер. І на цю кофтинку глянь. Як вона тобі?

Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни, зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути яскравою та помітною.

Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-Їжачку. Вона сприйняла пропозицію одразу – лиш глянула на домашні заготовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, траплялося вже сила-силенна.

Домовились так: Кароліна працює – Віта їде на гуртівню по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком не поміститися. «Наступного разу, – запропонувала Кароліна, – на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».

Глянула на своє зображення у вітрині із книжками – смугаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві саморобні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне. Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії. Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «подарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки. Ще вище – транспарант, напнутий на яскравих стрічках: «Справжній подарунок відкривається не одразу!»

Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малюнок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кілька хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся – помахав мамі, що повернула у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.

– Як ти думаєш… – звела на нього очі Кароліна, – з зеленою краще? Чи з синьою?

Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за порадою.

– Не знаю, – прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворухнувся.

– Візьму синю та зелену, так гарніше, – сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки. Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь байду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба – таку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув – а там ще один… Зробите таке? З газети та синьої ізолєнти?…

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газетний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на команди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді – на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опинилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, задоволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами – грюк об стіл, загорніть для дружини, тільки не в газету…

Пішли справи. А що тому причиною – невідомо. Чи то нове оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфумами, рука була легка, хоча скоріше б сказати – погляд легкий. Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй зараз був милий, усі ці заклопотані люди – рідні, з покупками, що перетворювались під її руками на неповторні подарунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Вона прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

– З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність заскочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

– Чудо в пір’ї! – кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут працює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав подробиць:

– Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

– Чудо в пір’ї! – навіть інтонацію тої дівчини відтворила; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

– Це гуцулка Ксеня, – зробив висновок брат. – З відділу тканин.

– Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

– Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає. Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бандитка.

– Скільки можна тобою прикриватися?

– Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто підкреслити, що ти моя сестра.

– Поясни.

– Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслідувачка. Нікого до мене не підпускає.

– А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпускати? До чого тут ти та вона?

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».