– За мною, Романе! За мною, Стехо! – гукнув схвильовано і вдарив коня ногами під боки.

Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку і осадила його назад.

Попереду стояв молодий яничарський чорбаджія.

– Ненко! – вигукнув вражений Арсен. – Звідки ти?.. Як тут опинився?

– Тс-с-с!.. Передусім я – Сафар-бей, – промовив той. – А як опинився тут – про це згодом… З таким же правом я міг би і перед тобою поставити подібне запитання…

– Про це теж потім… А зараз врятуй нас від погоні! За нами женеться син Кучука… Виявилось, це він викрав Стеху, а ми з Романом визволили… Та ось і погоня!

З узвозу виринув на змиленому коні Чора, за ним – кілька во-їнів-ногаїв. Побачивши Стеху і козаків, Чора вихопив шаблю і кинувся до них.

– Гяури прокляті, я уб'ю вас! Арсен і Роман теж оголили шаблі. Але всіх випередив Ненко. Піднявши пістоль, він метнувся назустріч Чорі.

– Стій!.. Ти хто такий, що накидаєшся на воїнів падишаха? Негідник!

Уздрівши перед собою яничарського агу із срібним челенком[29] на чалмі, Чора осадив коня і опустив шаблю. Він не зумів приховати розгубленост!

– Я не нападаю на воїнів падишаха, ага… Я тільки хочу повернути невільницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур!

Видно було, що він не впізнав Сафар-бея – чи то через схвильованість, чи через те, що погустішали сутінки.

Тим часом переслідувачі збилися біля свого ватажка, а довкола них, притягнуті криками, тупотом кінських ніг і незрозумілим замішанням, згромадилися яничари.

– Гей, воїни! – гукнув Ненко. – Візьміть цих негідників під стражу! Та стережіть пильно, щоб жоден собака не втік! Яничари вмить стягнули татар з коней, обеззброїли. Чора намагався протестувати.

– Я жалітимуся прибережному азі! Ти поплатишся за самоправство, ага!.. Я син мурзи Кучука!

– Тим гірше! – усміхнувся Ненко. – Син мурзи нападає на воїнів падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги… За таке по голівці не погладять. Візьміть його!

Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися, кричав, що це помилка, що він і в думці не мав наміру нападати на воїнів падишаха чи ображати агу, але його не слухали – стусонули межи плечі, потягли до табору.

Ненко залишився наодинці з втікачами.

– Ну от, ви в безпеці, – сказав він, підморгнувши по-дружньому. – Тепер я можу тримати Чору і його людей скільки треба – аж до Дунаю… На той час ви будете далеко за Дністром, і він, хоч би як хотів, не зможе вас наздогнати…

– Дякуємо тобі, Ненко. – Арсен потиснув йому руку. – Не знаю, що б з нами було, коли б не така щаслива зустріч…

– Дякуйте аллахові, – Ненко усміхнувся. – Але чого ж ми тут стоїмо? Прошу до шатра… Гадаю, вам цікаво буде побесідувати з воєводою Младеном, та й підкріпитися не завадить…

– То і Младен тут? – Арсен не приховував радості. – А Златка?

Ненко враз спохмурнів.

– Про Златку нічого не відомо. Ніяких слідів… Ми гадали, що вона в Криму.

– В Криму ми з Романом були. Там її немає… Вони рушили поміж возами до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов попереду, і яничари, вклоняючись, поспішали дати йому дорогу.

Біля одного воза Ненко зупинився.

– Впізнаєте? – показав пальцем на темну постать людини, що, скарлючившись, сиділа біля заднього колеса.

Арсен, Роман і Стеха глянули на заросле обличчя незнайомця. Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий одяг пожмаканий і висів на схудлих плечах, як на кілку.

Чоловік на мить підвів голову. Каламутний погляд байдуже ковзнув по лицях, і повіки відразу склепилися.

– Юрій Хмельницький! – скрикнув Арсен, коли вони відійшли від воза, і вражено глянув на Ненка. – Невже то справді він?

– Як бачиш – він, – хитнув головою Ненко. – Колишній гетьман…

– Отже… тепер…

– Великий візир наказав схопити його і на аркані притягнути в Стамбул… А з ним доставити і все його багатство, яке він устиг нагарбати в Немирові. – Ненко показав на важко навантаженого воза, що під охороною чималого загону вершників саме переїхав міст і зупинився посеред табору.

Це був той віз, що перешкодив втікачам перемахнути через струмок, і в думках Арсен подякував долі, що так трапилося. Сліпий випадок, який, здавалося, загрожував їм смертельною небезпекою, приніс порятунок і, що найголовніше, зустріч із Ненком і Младеном.

– Чим же Юрась прогнівив султана? Здається, він вірою і правдою служив йому…

– Мені про те не доповідали… – з іронією сказав Ненко. – З Кам'янця одного дня прибув чауш з наказом – і ми той наказ виконали… Мені доручено доставити гетьмана і його скарб до Стамбула і там доповісти безпосередньо великому візирові.

– Хто ж тепер гетьманом у Немирові?

– Кара-Мустафа, зажерливий, мов біс, – понизив голос Ненко. – Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького… Тож він продав Правобережну Україну молдавському господареві за чималий, мабуть, міх золотих, а той розсилає в усі кінці своїх полковників…

– Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась…

– І справді проклятий! – відгукнувся Ненко. – Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста… Тільки чулося: «Туди йому й дорога!»

– Отже, це наказ великого візира, – промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам'янці. – Клюнула рибка на приманку…

– Клюнула… – погодився Ненко. – І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.

– Ти його допитував? – Арсена аж струснуло від Ненкових слів.

– Ні, не допитував… Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.

– Ми допитаємо його зараз!

– Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком… тобто з воєводою Младеном…

У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.

– Це ти, Ненко?

– Я… Але не сам.

– З ким же, Сафар-бею? – Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово «Ненко».

Ага не відповів і плеснув у долоні – молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.

Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.

– Арсенеї Голубе! – він кинувся з розкритими обіймами до козака. – Другарю мій! Сину!..

Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.

– І Стеха тут! І Роман! – Він обняв їх. – Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?

Ненко тим часом вийшов з намету – і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою. Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.

У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, – отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.

– У Немирові ми теж усе перевернули – нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить…

– Є одна людина, що знає, де Златка, – сказав Арсен.

– Хто ж це? – кинувся Младен.

– Гетьман!

– Гетьман?.. Юрась Хмельницький?

– Так.

Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Тон ствердно хитнув головою.

– Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!

Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився – з'явився вартовий.

– Приведи сюди гяура-гетьмана!