– І що собі надумав старий? – бурчав Метелиця. – Так ми, чого доброго, відмахаємо до самого Азова!

– Цить, Корнію, якщо не хочеш київ скуштувати! – шипів Шевчик, оглядаючись. – Сірко знає, що робить!

Сірко справді знав, що робив. Дійшовши до Молочної, він дав війську денний перепочинок, а потім, круто повернувши на південь, швидко попростував до Сиваша. Тепер ішли тільки вночі, визначаючи шлях по зірках і ледь примітних в темряві степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожові загони, розіслані кошовим на відстань, яку міг проглянути верхівець, пильно стерегли спокій війська.

Тому ні перекопський бей, ні тим більше хан Мюрад-Гірей не знали, що над Кримом нависла небезпека.

Запорожці вбрід перейшли Сиваш і несподівано з'явилися в Криму. При основі неширокого півострова, що глибоко врізувався в море, розбили табір. Це місце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогій, порослій травою балці нуртувало чимале джерело.

Поки запорожці напували коней, лагодили збрую і зброю та нашвидкуруч снідали солонуватою саламахою. Сірко зібрав отаманів і значних козаків на раду. Всілися півколом на траву.

– Браття отамани, молодці запорозькі, – промовив кошовий, стоячи в центрі, – ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю агарянську, бусурманську! Сили наші сьогодні не малі, та все ж запорука успіху військового в несподіваності нападу! Нам щастило досі, оминувши Перекоп, потайки пробратися ногайськими степами і вийти в тили ворога. Тепер, браття, перемога – на вістрі козацької шаблі, в бистрих ногах наших коней! Та ще – в твердості й мужності наших сердець!.. Ми промчимо як буря у три кінці Криму – до Бахчисарая, до Козлова[9] і до Кафи[10] – і знищимо все на своєму шляху… Отже, слухайте мене уважно: я з двома куренями залишуся тут і ждатиму вас рівно п'ять днів. У суботу опівдні, в час найкоротшої тіні, ви всі мусите повернутися сюди. Хто запізниться, хай покладається на власні сили і самотужки пробивається додому!.. Наказним отаманом Кафського загону я призначаю Івана Рога, а на випадок його смерті чи тяжкого поранення – Василя Заболотного. Козловський загін очолять Іван Стягайло та Андрій Могила. На Бахчисарай піде курінний отаман Матвій Шумило… А йому в поміч, – Сірко зробив паузу і оглянув присутніх, – Семен Палій…

– Молодий ще! – буркнув хтось із старих сивовусих козаків, яких зачепило за живе, що недавно прийнятого до коша новачка призначено військовим товаришем наказного отамана.

Сірко не любив, коли йому перечили. Він суворо глянув довкола. Твердо відрубав:

– Буде так, як я сказав!.. Палій справді молодший за багатьох із нас і декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум у нашім ділі – теж не остання річ. Бо, як відомо, до булави треба й голови!

Звенигора непомітно штовхнув Палія під бік. Той скосив очі й усміхнувся у невеликі вуса. Видно, йому було приємно, що сам Сірко так високо оцінив його.

Тим часом кошовий вів далі:

– Виступайте, браття, не гаючись. Мій вам останній наказ: ми прийшли сюди не тільки відомщати, не тільки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме опору, беріть у полон – ми їх обміняємо згодом на своїх людей… І визволяйте ясир, люд християнський, невільників бусурманських. Треба нещадно струснути Крим! Відомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров і страждання людей нашихі На цьому я стояв і стоятиму до останніх днів своїх… А тепер – рушайте з богом!

Вогненними смерчами покотилися по Кримові три козацьких загони. Мчали вони так швидко, що татари-втікачі не встигали сповістити про смертельну небезпеку своїх одноплемінників, які жили в глибині півострова. Захоплені зненацька, кримські улуси ставали легкою здобиччю запорожців.

Салтани, беї, мурзи і просто багаті люди кидали напризволяще майно і, захопивши тільки коштовності та рідних, стрімголов мчали на південь. Визволені з рабства невільники хапали татарських коней, зброю і ставали до лав запорожців. Жадоба помсти палила їхні серця. Для них Крим був ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшній неволі. І тепер, несподівано здобувши свободу, з лютістю і нещадністю накидалися на ворогів – били, ламали і спалювали все, що не могли взяти з собою.

Свій загін наказний отаман Матвій Шумило розділив на чотири частини. На чолі одного він прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три інші, які в свою чергу ділилися ще на два чи й на три, послав бічними шляхами, щоб прочесати якомога ширший терен.

Перший сильний опір татари вчинили в Ак-Мечеті, невеличкому селищі з приземкуватими глиняними саклями, що ліпилися тісно навколо палацу калги[11] та чималого кам'яного будинку салтана Газі-бея. Калга у своїй резиденції жив тільки наїздами, і вся влада в місті належала Газі-бею.

Бажаючи врятувати свою родину, салтан з сотнею вершників безстрашно кинувся назустріч запорожцям. Тим часом його жінки і діти у супроводі відданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая.

Та що могла вдіяти сотня татар проти двох тисяч козаків? За кілька хвилин вона впала, як трава під косою. Єдиною втіхою для загиблих було хіба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий із світів десяток чи півтора запорожців, а разом з ними – і наказного отамана Шумила. Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришів і йшов у першій лаві. В одній з вузьких вуличок, обнесених облупленими глиняними тинами, його і влучила під саме серце довга татарська стріла. Він не скрикнув, не зойкнув – упав на суху землю і зразу затих.

– Батька вбили! – гукнув у розпачі Сікач, сплигуючи з коня. – Чуєте? Батька вбили!..

Над розпростертим тілом отамана схилилося кілька запорожців. Крик жалю вирвався з їхніх вуст. Отаман лежав горілиць, весь заюшений кров'ю. Довкола збирався все більший натовп козаків, бо страшна чутка миттю пролетіла по лавах.

Скориставшись замішанням, що несподівано охопило запорожців, Газі-бей миттю повернув коня і, залишивши жменю своїх воїнів на поталу, кинувся навтьоки.

Його ніхто не переслідував. Запорожці зібралися біля свого мертвого отамана.

Під'їхав Семен Палій. Мовчки скинув шапку, зліз з коня. Сікач також мовчки витягнув у вбитого з-за пояса отаманську булаву – простягнув Палієві. Поволі, сумно вклонився і тихо промовив:

– Чолом тобі, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашілий від бою. Палій у першу мить аж відсахнувся, не вірячи в те, що сталося. Та пильно глянувши на нерухоме закривавлене тіло старого отамана, взяв пернача. Старі запорожці очікувально дивилися на молодого отамана. Ну, як він зараз поведеться? Чи не втне якої-небудь дурниці?

Палій помітив в очах декотрих старих козаків насмішкуваті іскорки, і в його серці спалахнула злість. Знайшли час старі шкарбани для кпинів! Тому його голос продзвенів сухо, ба навіть суворо:

– Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати тіла їхні в чужій землі ми не можемо! Тож хай тут зостанеться сотня сподвижників покійного отамана – вони його і поховають як належить… А ми спробуємо наздогнати втікачів. Або на їхніх плечах ввірвемося в Бахчисарай… Гайда за мною!

Гул копит розлігся над крем'янистою долиною Салгіру.

Коли запорожці вибралися з Ак-Мечеті і вискочили на високий горб, звідки відкривався широкий краєвид і на обрії засиніли в блідо-голубій імлі далекі гори, вони побачили за версту чи дві хмарку сірої куряви – то тікали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського салтана та їхні жінки з дітьми.

Козаки закричали, засвистіли і погнали коней ще дужче.

Втікачів наздогнали за півверсти від лісу, що густо кучерявився по узгір'ю. Незграбні татарські халабуди зупинилися. З них сипонули чорноголові татарчата. Заверещали жінки.

Від передньої халабуди шарахнувся вбік, до лісу, вершник у білому тюрбані. Перед собою, на луці сідла, він держав двійко маленьких дітлахів. Не оглядаючись, стрілою помчав до чагарників, де сподівався знайти порятунок.