Салтан Газі-бей відокремився від орди і кинувся напереріз Палієві. А Мюрад-Гірей почав заохочувати своїх воїнів до нової атаки на позиції урусів.

Тим часом у козацькому таборі панував зовсім інший настрій. Побачивши, як позаду орди раптово з'явився загін Палія, Сірко радісно вигукнув:

– Браття, Палій прибув! Та ще й як він пошив у дурні хана!.. От молодець! – і наказав джурам швидко мчати по куренях і сповістити, що прибув бахчисарайський загін. – Як тільки я подам знак, усім кінно атакувати орду!

Джури помчали виконувати наказ кошового.

– Коня мені! – гукнув Сірко.

Йому підвели коня. Він скочив у сідло і витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темній масі кримчаків, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед боєм, і не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремі купи, які, не маючи від хана чітких наказів, діяли кожна на свій розсуд. Одні з них ще продовжували просуватися вперед і сходилися із запорожцями врукопашну, інші зупинилися u нерішучості, не знаючи, на що зважитися – атакувати далі чи тікати, треті повернули назад, щоб відбивати атаку запорожців, котрі невідомо як опинилися у них в тилу.

Серце старого кошового радісно билося. Шалі терезів явно почали схилятися на його бік. Саме час ударити так, щоб зовсім приголомшити ворога і примусити його показати спину.

Він глянув на тили ханського війська. Там завирувало страшне бойовище. І хоча крізь куряву годі було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палій своїм несподіваним нападом розладнав бойові порядки ординців, приголомшив їх. «їй-богу, добре, синку, що ти трохи припізнився і викинув такий фортель! – подумав про Палія Сірко. – Даремно я гнівався на тебе…»

Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетів козаки стріляли тепер безперервно. Вже сотні коней і вершників конали на землі, та нові і нові тисячі продовжували насідати на козацькі позиції і подекуди схопилися з запорозькими куренями врукопашну.

Сірко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що більшість козаків сіли на коней, а потім махнув шаблею у бік ворожого війська.

Враз грізно нахилилися вперед довгі списи, і запорожці важкою темною лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся від грізного тупоту й крику.

Кримчаки опинилися між молотом і ковадлом. Спочатку вони намагалися чинити опір, і не один десяток запорожців упав на землю від гострих щабель і тонких оперених стріл. Але кримчаки вже втратили віру в перемогу. Чутка про те, що в тилу з'явився великий козацький загін, зовсім охолодила їхній бойовий дух. Поодинокі вершники почали завертати коней і тікати в степ.

Мюрад-Гірей кидався від одного чамбула до другого, та його голос губився в лементі, тупоті, брязкоті щабель та іржанні коней. Ханські накази вже не доходили в неймовірній тісняві й безладді до війська, і воєначальники – калга, салтани і мурзи – діяли як хто умів і міг.

А запорожці не послаблювали натиску. Сам Сірко ринувся в гущу бою. Його високий кінь з'являвся то в одному, то в другому місці, де було важко.

– Дужче, синки! – гримів його голос. – Помстимося ханові за підступний напад на Січ! За кров товаришів наших і всього люду християнського… Дістаньте мені, дітки, самого хана, я побалакаю з ним у Січі по-нашому, по-запорозькому… А потім пошлю в Москву – царю в подарунок. А якщо хто зачепить його шаблею, то теж буде непогано… Уперед, братчики! Уперед!

Заохочені кошовим, запорожці натиснули ще дужче.

Ворог не витримав і покотився назад. Даремно лютував і лаявся Мюрад-Гірей, даремно розмахував шаблею і погрожував своїм воїнам найлютішою карою. Його вже ніхто не слухав. Страх огорнув серця правовірних і примусив шукати порятунку у втечі.

Захоплений невтримним людським потоком, Мюрад-Гірей закрутився в несамовитому вирі і відступав разом з військом. А коли почув, як хтось із запорожців вигукнув його ім'я, страх стиснув йому серце. З тої ж миті він перестав думати про військо і вдарив коня під боки, щоб швидше втекти в степ і вирватися з лещат Урус-шайтана.

Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що розділяв козаків Сірка і Палія. Але з нього вже не зводили погляду бувалі запорожці, які знали хана в лице.

– Хлопці, ловіть його! – гукнув Метелиця. – Тікає, клятий! Звенигора зі Спихальським першими кинулися вслід за втікачем. їм на допомогу помчали десятки паліївців. Кінський тупіт, козацькі крики, свист летіли за ханом і примушували його ще дужче втягувати голову в плечі.

Врятував хана дужий бистроногий кінь. Прищуливши вуха, витягнувшись як струна, він поволі віддалявся від переслідувачів, аж поки чималий чамбул, що відступав з правого флангу, не перетнув дороги запорожцям. Арсен з товариством з ходу врізався у лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней і поскакали вслід за ним.

– Утік, шолудивий пес! – бідкався Спихальський. – Шкода! Ото була б здобич! Єден шанс був у житті самого хана спіймати! Ех!

Арсен з друзями потішався над щирим смутком і досадою товариша.

– Не сумуй, пане-брате! Маємо здобичі і так досить!

– Гай-гай, – невдоволено бурчав поляк, – то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрітися з ним віч-на-віч?

– Не тужи, синку, – поплескав по спині пана Мартина Метелиця. – Ось прибудемо до табору – покажу тобі таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис!

– Що ж то за лялька? – пожвавішав Спихальський.

– Ге-ге, таку кралю визволив я в Ах-Мечеті, що тобі, пане Мартине, і не снилася! Пишна, білотіла, як здобне тісто, очі сині, як море, а коси – як добре конопляне повісмо… До того ж – твоя землячка. Може, й шляхтянка навіть… Був би я молодший, нізащо не віддав би нікому. Та ба! Був кінь – та з'їздився… Тож боюся, що погордує мною, старим… От і поступаюся нею тобі великодушно. Бери – забавляйся! Може, забудеш про свого хана.

– Ай справді. Мартине, чого тобі побиватися за тим ханом? – засміявся Роман. – Бери панну, коли дають! Може, то щастя твоє?

– Та я що, хіба відмовляюся? – підморгнув лукаво пан Maртин. – Дзенькую бардзо, батьку Корній! Хан добре, а панна, всім відомо, ліпше!

Перемовляючись і сміючись, згадуючи найцікавіше із щойно пережитого бою, друзі поволі поверталися до табору. Запорожці ховали вбитих, підбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.

Перед вечором, перебрівши Сиваш, вони вступили в неозорі, порослі тирсою ногайські степи.

Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.

Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур'ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.

До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.

Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору – розшукували бранку-польку. Але так і не знайшли.

– Чорти батька знає, де вона запропастилася! – бурчав Метелиця, не радий, що, замість відпочинку, змушений швендяти у пошуках якоїсь шляхтянки.

Та Спихальський наполягав.

– Ну, пройдімо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить біля багаття!

І вони йшли далі. Зазирали в кожне жіноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не зміг признати «своєї» бранки.

Вранці, коли табір знявся з місця і розтягнувся по степу нескінченною валкою, в якій ішло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський під'їхав знову до Метелиці.

– Поїдемо, батьку… Мов знайдемо тоту пташину!