– Якубе, що ти надумав? – кинувся Младен.

– Так треба, Младене, – спокійно відповів той. – Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком… Та й до Ар-сена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете – загинув… На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут… я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях – до Арсена! То й я з ними!

Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.

– Все… їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!

– Ми знайдемо вас, батьку, – сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.

Оглушений і до смерті наляканий, Юрась довго лежав на купі гнилої соломи. Коли свідомість прояснилася, він підвів голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвідчитися, що цілі, а потім сів і обіперся спиною об вогку, ослизлу стіну. Сидів непорушне й отупіло, все ще не вірячи, що живий, аж поки задушливо-нудотний сморід і сирий могильний холод, що почав забиратися йому під жупан, не повернули його остаточно до пам'яті.

Він схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство і скаламутила розум. Дикий, звірячий крик вирвався з горла.

– А-а-а!..

Він кричав і бив кулаками в стіну, задираючи голову вгору, як вовк, і тоді його крик був схожий на вовче виття.

– У-у-у!..

Та його, звичайно, ніхто не чув і не міг почути. Голос даремно бився об покриті памороззю стіни і глухнув десь високо вгорі, під товстою очеретяною матою, якою було прикрито отвір ями.

Він розумів, що його ніхто не почує, але тваринний страх і злоба примушували його кричати. І він кричав. Кричав до хрипоти, аж поки зовсім знесилів і сів у знемозі на солому. Якийсь час мовчав, не знаючи, що робити. Найпростіше було ждати ранку адже його, безумовно, кинуться шукати… Але думка, що йому доведеться до дня сидіти в цій смердючій ямі, сповнювала його шаленством. Крім того, він уявляв, як вилазитиме звідси, брудний, виваляний у нечистотах і напівзотлілій соломі, на очах багатьох воїнів, як завтра весь Немирів потішатиметься з його пригоди, – і нова хвиля люті й розпачу ударила в груди. Схопившись у нестямі на ноги і виставивши наперед руки, швидко пішов попід стіною, сподіваючись у темряві намацати драбину, хоча знав, що її тут нема… Раптом спіткнувся і впав, шугнувши руками аж по самі лікті в рідке холодне багно… Бр-р-р… Тільки цього не вистачалої Мов із вогню, вирвав руки, порачкував назад, витерся вогкою соломою, ліг, зіщулившись, мов цуценя, і тихенько заплакав…

Витягли його з ями тільки на другий день.

До того часу переляканий Азем-ага перевернув усю Викітку і весь Немирів, послав кінні татарські загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утік. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж ні з чим: сніговій замів усі стежки й дороги, всі людські й звірячі сліди… І тільки тоді, коли хтось із гетьманських охоронців, бредучи двором, зачепився за приметений снігом труп вартового, Азем-ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радості не було меж: там один-однісінький на купі соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман і тихо стогнав…

Коли після півночі втікачі зібралися нарешті в умовленому місці, під захистом високих земляних стін старовинного городища, де був хоч сякий-такий затишок від сніговію, ніхто навіть не підозрював, скільки людей вирушило в путь. Думали передусім про те, щоб якнайдалі від'їхати від міста і не навести на слід погоню. їм пощастило: хуртовина не вщухала два дні і швидко позамітала їхні сліди. І тільки на кінець другого дня, коли в якомусь розореному хуторі, де бовваніло кілька запустілих хат, зупинилися на нічліг. Арсен і Палій обійшли всі підводи. Виявилося, що з ними їхало, включаючи тих сміливців, які разом із Савою Грицаєм тікали з Немирова, та дубовобалчан на чолі з Іваником, сто сімдесят чоловік. Це вже був чималий гурт людей, котрих об'єднала спільна мета – втекти з-під влади турків і несамовитого Юрася Хмельницького. Всі вони з першого ж дня почали дивитися на Палія, оскільки він був полковником козацьким, як на свого ватажка і прислухатися до кожного його слова.

Полічивши людей і дізнавшись, скільки харчових припасів – борошна, крупи, пшона, м'яса і солонини – везуть вони з собою, Арсен і Сава стурбовано глянули на Палія.

– Що будемо робити, батьку Семене? Припасів усього на тиждень… Ну, якщо підтягнути животи, на два… А до весни ж далеченько! – сказав Арсен. – А для коней зовсім нічого немає…

– І куди прямуємо? Люди мусять знати, – додав Сава. Вони стояли осторонь від валки. Перемерзлі люди почали збирати сухе гілляччя для вогню і здирати з уцілілих хлівів солом'яну покрівлю, щоб погодувати коней. Жінки і діти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матір'ю та Яцьком зніс із саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.

Палій замислено дивився на холодні, засніжені простори, де спадали сині сутінки, на стомлені постаті людей, і глибока задума затьмарювала його обличчя.

– Зараз у нас єдиний шлях – на північ, на Полісся, – сказав він. – Такий наказ Сірка… А звідти – до Києва. Ми повинні попередити київського воєводу про те, що турки готують на місто напад… Гадаю, за тиждень доберемося туди.

– Хто нас там жде на Поліссі? – розчаровано промовив Сава.

– То, може, ти запропонуєш щось інше?

– Та ні.

– У нас іншого вибору нема. Доберемося до Києва, а там видно буде, що робити, – сказав Палій. – Серед своїх людей не пропадемо… А харчі треба берегти.

Увечері їх покликали до Семашків: Миронов! погіршало. Крім того, що в нього розпухли і почорніли ноги, почалася ще сильна пропасниця. Його поклали на теплій лежанці, прикрили кожухом, але чоловікові було все одно холодно – від дрижаків не попадав зуб на зуб. І син, і дружина, і дві маленькі доньки не відходили від хворого.

Коли Семен Палій, Арсен і Сава зупинилися біля його узголів'я, Мирон розплющив очі, слабко усміхнувся.

– Помираю я, друзі мої, – почувся його тихий голос. – Доконали прокляті яничари… Доконали, хай їм бісі Спасибі тобі, Семене, друже мій давній, за те, що порятував мене з друзями своїми… Що помру я не в тій смердючій ямі, а серед своїх людей: на руках у моєї любої Феодосії та дітей дорогих… Спасибі вам, друзі мої.

Губи його посмагли, а очі горіли страшним болем. Видно, боліло у нього не тільки тіло, а й душа. Він метався на облупленій, давно не біленій лежанці чужої запустілої хатини і щохвилини просив пити. Феодосія і діти подавали йому череп'яний кухоль, і він цокотів об нього зубами.

Козаки похмуро стояли в узголів'ї хворого. Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола.

Трохи відпочивши і зібравшись з силами, Мирон знову розплющив очі. Пильно поглянув на дружину та дітей і голосом, який не міг викликати ні тіні заперечення, наказав:

– Феодосіє, вийди з дітьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семенові і його другові… А також – Саві…

Феодосія з дітьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потім простягнув Палієві руку.

– Семене, друже мій, дні мої полічені, і не сьогодні, так завтра я стану перед богом. Помирати мені не страшно. Шкода тільки так рано розлучатися з білим світом… Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене – як житиме Феодосія з малими дітьми? Пропадуть самі… Знаю, Сава допомагатиме, він добрий… Але ж у нього своя.

– Навіщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш – втішив хворого Палій. – І ще не один рік топтатимеш ряст!

– Е, братику, чує моя душа, що й цієї весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобі скажу…

– Кажи.

– Семене, друже мій, пообіцяй, що після моєї смерті ти не кинеш на поталу дружину і дітей моїх… Візьми їх під свою опіку… Ти – вдівець, я знаю… i тобі, ще не старій людині, теж потрібен домашній затишок і дбайливі жіночі руки. Повір мені, кращої дружини, ніж Феодосія, на всій Україні не знайдеш… Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, і будь щасливий!