Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де ждла Стеха.

– Ой, хто там? – злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.

– Не бійся мене. Я Чора, – прошепотів хлопець. – Одягайся швидше. Виходь!

– Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!

– Тс-с-с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!

– Врятувати?.. Хіба мені щось загрожує?

– Повернувся з Немирова мій батько…

– Ну й що?

– Він хоче взяти тебе за жінку…

– О боже!

– А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…

Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.

– Куди ж ти повезеш мене?

– У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю…

– Отже, ти…

– Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! – вирвалося у хлопця. – Краще мені бачити тебе мертвою, ніж. дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…

Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець – чи то через сором'язливість, чи через якусь іншу причину – ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Ку-чук-бея…

Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.

Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м'які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.

Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо-синю темноту південної безмісячної ночі…

Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво-Братського монастиря, де містилася колегія.

За кам'яною стіною, на просторому подвір'ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.

Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.

– Хлопче, ходи-но сюди, знаєш-маєш, – поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав:– Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?

Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір:

– Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге-ей, сюди!

Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?

Яцько й Семашко не забарилися з'явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього – нудьгували за рідними й близькими.

– Чекай, Яцьку, чекай – перебив їх Іваник. – Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…

– О! – вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.

– Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…

– О! – ще дужче здивувався Яцько. – Арсен знає?

– Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш-маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину. Яцькові очі блиснули радістю.

– Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?

Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.

– А чи нас відпустить пан ректор?

– Чи ми його питатимемо!

– До Запорожжя неблизький шлях. А ми – піша-пішаниця.

– Семашку, ти ніби з неба впав! – Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. – Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося – і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.

Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов діім. Яцько добереться до Січі. А вдвох із Семаш-ком – тим більше. А там уже Арсена знайдуть…

– Ну, чого ж, я згоден, – сказав Семашко. Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.

– Ну, от і добре, хлопці, – сказав Кузьма Рожков. – Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати…

Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.

В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно-радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.

Коли посольство, допроваджене Газі-беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.

Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.

Арсена й Романа оточили друзі.

– Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! – Метелиця притис Арсена до грудей. – Знать, нелегкий посольський хліб… Але добре, що живий-здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки – а м'ясо наросте… – Він важким кулаком витер сльозу. – Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба…

Арсен поцілував старого в шорстку щоку.

– Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце… Дякую, друзі, за привітання!

Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:

– Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати… Арсене, є важлива звістка!

Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.

– Яка звістка, батьку Семен?

– Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш… Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці – текло та й текло. От і накапало трохи новин…

Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.

Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.

– Ну, батьку! Палій розгладив вуса.

– Приїздили з Києва хлопці – Яцько і молодий Семашко…

– Що ж трапилося? – Арсен раптом зблід. – Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…

– Ні, ні, там усе гаразд. – Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. – Знайшлася Стеха…

– Стеха?.. Де ж вона була?

– У Буджаку. Вона й зараз там.

– У Буджаку… – Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав:– А Златка?

– Про Златку нічого не відомо. Арсен не приховував розчарування.

– Газі-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як же нічого невідомо?..

– Ось як! – здивувався Палій. – А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.

– Його полонянка! – вигукнув Роман схвильовано. – Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім – хай буде що буде!

– Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…

– Що ж іще?

– Чора – мій племінник…