– Що ти хочеш сказати, Василю?

– Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир'я. От що!

– Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?

– Безперечно!

– Як саме?

Тяпкін потер руки, хитро примружився.

– Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв'язався у велику і, мабуть, затяжну війну?

– Безперечно, – відповів дяк.

– Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кри мом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, – міркував уголос Тяпкін. – Ми повинні підписати перемир'я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.

– Ти міркуєш правильно, пане посол, – вставив своє слово розважливий Ракович. – Звичайно, шкода віддавати туркам і татарам шмат нашої землі між Інгулом, Тясмином і Дніпром. Але зараз та земля – пустеля… Ні турки, ні татари її, звичайно, не заселять. Заселимо її ми! А мине кілька чи кільканадцять років – і вона повернеться в лоно матері-вітчизни.

Тільки тепер Арсен збагнув усю важливість вістей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, він зразу, ще там, на Яйлі, зрозумів, що польські купці привезли дуже важливі новини, але щоб вони так вплинули на хід мирних переговорів і їхню долю, бо прискорювали їхнє повернення на батьківщину, а отже, й майбутню поїздку в Буджак, на розшуки Златки і Стехи, – цього він до останньої миті не усвідомлював.

– Але ж це добре! – вигукнув він. – Якщо ми завтра підпишемо договір, то післязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидіти тут, на цій безводній Альмі!

– Не поспішай, друже, – остудив запал козака Тяпкін. – Завтра ми ще нічого не підпишемо, на це теж потрібен час. Хоча б кілька днів… А повертатися додому зможемо тільки тоді, коли дозволить хан, а дозволить він, мабуть, не раніше, як одержить на це згоду Стамбула…

– Ох, чорт! – не стримався Арсен. – То це буде хтозна-коли!

– А ти ж думав!..

З січня 1681 року в ханський стан поблизу Бахчисарая з'їхалися найбільші вельможі Криму. На пагорбі, де стояло золочене шатро Мюрад-Гірея, виросло ціле шатрове містечко. В долині, біля конов'язі, іржали коні, сновигали в заяложених кожухах і овечих шапках наймити. Повсюди горіли багаття, над якими в закіптю-жених казанах варилася баранина.

Опівдні з Альми, з посольського стану, прибуло московське посольство. Стольник Василь Тяпкін, у новому каптані і чорній соболиній шапці, з підстриженою бородою, не доїжджаючи до ханського шатра, зупинив коня, статечно, не поспішаючи, зліз і поволі пішов протоптаною у неглибокому снігу доріжкою нагору. За ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора і Воїнов ішли позаду.

Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всі мовчки дивилися на урусів, які з високо піднятими головами простували мимо них.

Біля входу в шатро дорогу послам переступив Газі-бей. Приклавши праву руку до грудей, він вклонився і сказав:

– Великий хан Мюрад-Гірей чекає на вас, посли!

Два нукери відкрили важкий полог, і посли вступили в шатро. За ними почали входити – по старшинству – еміри, аяни, мурзи.

Мюрад-Гірей сидів у глибині шатра і у відповідь на поклони послів і кримської знаті мовчки кивав головою.

За хвилину настала повна тиша. Мюрад-Гірей обвів поглядом напружені обличчя присутніх, склав перед собою молитовне руки.

– Волею аллаха, волею намісника бога на землі, володаря трьох суходолів, султана Магомета Четвертого, сповіщаємо всім, що сьогодні ми підпишемо, дійшовши про те згоди, договір про перемир'я між Османською імперією та Кримським ханством, з одного боку, і царем московським, з другого. Чи готові урусь-кі посли поставити свої підписи на грамоті?

– Готові, – голосно проказав Тяпкін, злегка вклоняючись.

– Тоді – волею аллаха – почнемо… Каді [19], читай!

Наперед виступив старий сухий татарин у великому білому тюрбані, в чорному балахоні з широкими рукавами, став зліва від хана, розгорнув сувій пергаменту. Відкашлявшись, почав читати.

Ракович тихо перекладав. Тяпкін і Зотов, хоча знали кожну статтю договору напам'ять, уважно слухали.

За договором, що згодом увійде в історію під назвою Бахчисарайського, між Росією і Туреччиною та Кримом укладалося перемир'я на двадцять років.

Кордоном між державами від Трипілля під Києвом до володінь запорозьких козаків ставала ріка Дніпро.

Московський государ зобов'язувався дати казну ханській величності за минулі три роки, а потім присилати кожен рік по старих розписах.

Ні хан, ні султан не будуть допомагати козакам Юрія Хмельницького.

Київ з монастирями й городами, містечками й селами – Васильковом, Стайками, Трипіллям, Радомишлем та іншими – передається московському государю.

Каді, закінчивши читати, поклав грамоту на вузький довгий столик, що стояв посеред шатра, і поряд розклав грамоту на російській мові.

Першими поставили свій підпис хан і калга.

Потім підійшли стольник Тяпкін і дяк Зотов. Перехрестилися. Розбризкуючи чорнило, підписалися.

– От і кінець війні, – сказав дяк Зотов, відходячи від столу. – Тепер, друзі, додому!.. Ми своє зробили!

Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворі обличчя татарських вельмож, в непроникно-хитрі очі хана і, ніби відповідаючи на слова Зотова, подумав: «Чи то ж кінець? Ні хан, ні султан не захотіли укласти миру… А перемир'я… Чи не має це означати, що як тільки Порта розправиться з противниками на заході, вона зразу ж поверне знову свої орди на північ, на Україну?..»

Тільки через два місяці після підписання перемир'я Мюрад-Гірей дав дозвіл московському посольству на від'їзд.

4 березня, опівдні, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свій стан на полі поблизу Бахчисарая. Сюди були прикликані російські посли. Тяпкін хотів заявити рішучий протест, що їх затримують то з огляду на те, що, мовляв, ханові приємно пригостити послів Московської держави, то через те, що зіпсувалася погода, степи замело снігом і вирушати в далеку дорогу небезпечно, то через якісь інші несерйозні причини, хоча всім було ясно, що хан послав у Стамбул остаточно погоджені й підписані статті про перемир'я і жде відповіді. Але не встиг стольник Тяпкін вклонитися й мовити слово, як Мюрад-Гірей підвівся зі свого шовкового міндера, вийшов на середину шатра, де зупинилося посольство, і за гяурським звичаєм, потиснув усім руки.

– Волею аллаха, ми спільно зробили добре діло, вигідне для обох держав, – промовив він урочисто. – Сьогодні ви можете вирушити на батьківщину… На знак моєї щирої поваги до послів мого брата, великого государя Московського, я вручаю вам подарунки – найкращих аргамаків з моїх табунів. Із сідлами і чапраками… Дарую вам не шаблю, не зброю, що є знаком війни, а верхових об'їжджених скакунів – на знак миру і доброго сусідства!

Ханські вельможі закивали головами, зацмокали язиками. Під високою шовковою банею шатра прошелестіло загальне схвалення.

Тяпкін, не виказуючи здивування і того, що він приємно вражений, подякував і потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке він не сподівався, бо кримські хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як із своїми підлеглими. Таку поведінку хана, отже, можна було пояснити тільки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Порті.

– Спасибі, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я і мої товариші дуже задоволені. Особливо ми задоволені тим, що між нашими країнами встановлюється перемир'я. Бо, як казали древні, краще поганий мир, ніж гарна війна. Тож будемо сподіватися, що ваша милість дотримуватиметься укладених нами статей, а підлеглі ханській владі орди своїми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню і не даватимуть приводу для взаємної ворожнечі.