З одної книжки я вичитав історію про поважного чоловіка, професора лінгвістики якогось московського інституту. Підозрюю, в професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та, на лихо, з чоловіком трапився перекос. Специфічні розлади психіки – боюся, вони мені теж можуть загрожувати, якщо не дотримуватися техніки безпеки. У професора, на додачу до всього, розвинулася ще й хвороба Альцгеймера, проте вона була тільки тлом.

Основною проблемою став свого роду розвал сприйняття. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а грандіозне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. Дедалі більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення і він знову сприймав предмети цілісними. Зате, коли хвороба налягала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому страхітливому просторі опинявся цей сірома: наодинці з непізнанним, холодним і нелюдським Чимось. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки в собі.

Я так і не дізнався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінгвіст і досі, а коли живий, то як ся має? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто в тілі. Тільки ж не тупо так – мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька[2]. Усе те суть набагато тонші горизонти – навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова… а коли повертаються, то чи й далі схожі на себе?

Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто – картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!

Подивишся раз – і бачиш молоду панянку. Глянеш знову – бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?

Пригадувати, на мою думку, – це впізнавати в хаосі чуттів одну із картинок: дамульку чи бабульку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати – це «втрачені» смисли картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення одночасно? Не бачити жодного зображення, а бачити картинку-як-вона-є?

От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Слухайте і дивіться.

Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, до Закарпаття, гори ставали могутніші, а заразом – голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим лишайником космічних кольорів: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, та перевагу віддавав лісистим пагорбам, де торішнім листям біжать потічки.

Саме в такій мальовничій місцевості я й зупинився перепочити. Постелив на камінь складений удвоє светр, присів і почав куняти. Ще раніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Досить було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі починали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять щось безладно «впізнавала» в собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.

Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах одразу.

Пам’ять умить увімкнулася – ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в багні – брат ллє воду в ямку, а я втискаю туди корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі – світле хмар’я. Брат розгинається, озирається на вікна кухні. І дістає з кишені сорочки погнуту цигарку – я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано (бачу перед собою, розумію) пригадую, що в залі майже всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне в джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить утіхи. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні відчувають лише тверді кишені. Тоді я вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягаю з торби вовняний светр. Складаю удвоє і застеляю місце під дупу. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко, – не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який виник всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік чи п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, і спогади виливаються самі, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав – брат пускає носом цигарковий дим і каже: дивись, Петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене вражає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, то взагалі скидається на людину, що пізнала правду світу – легенько покусую Вишеньку за вухо і намагаюся пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її надвір і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертається. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за – занурююся у спогад, наслухаю шепіт води в торішньому листі, кайфую від жовтого світла, котре не згори лине, а навпаки – проміниться з-під землі – хочу повернутися назад у статус-кво, але приголомшено усвідомлю, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, ніби сповільнений металевий ляскіт. Важкий спалах блакитно-сірого, від якого цілий здригаюся. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю – це ж треба такому статися, щоб я гепнув з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.

Минула, може, якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.

Без видимої причини навалилася туга і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це справді тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-плинним. А тепер я тут і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию, і стало трохи ясніше. Гори стали горами, а ріки знову стали ріками.

Тіло щеміло і страждало. Я почувався так, наче оклигував після стресу із загрозою для життя. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Щойно кожна моя клітина була пронизана станом колосального прозріння нескінченно важливих речей, – а тепер цей стан безслідно розтанув. З’явилося відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.

Оповився в печаль та скорботу за далекими берегами я.

Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення в усіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.

Така-от була історія з розщепленням.

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й набути втраченої чутливості. Але для цього потрібні: а) великі зусилля, які супроводжуються б) великими стражданнями; в) кому в наш час цікаво полювати на вітер на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нє била мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жизнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє – барьбє за асвабаждєніє…»