Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалося, сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.

А тут усе по-іншому. Врочисто якось. Навіть дещо таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язиці, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття, схоже на лоскіт.

Для того щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – жодної реакції. Зате коли до ноги повертається чутливість, у ній з’являються сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган – пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє функціональне значення, ну, як апендикс.

Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. Тільки циркулює в цій системі не кров і лімфа, а що?

Ну, я думаю, кожен здогадався.

А взагалі, я почав говорити про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті втулити. Вірніше, чим би її таким корисним завантажити, щоби самому розслабитися.

Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я б узагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув, переказав, і всі діла. Книжок не читав – нецікаво. Приходила думка, що непогано було би вчити мови. Вивчити багато-багато мов. Можливо, навіть усі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.

Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну, там, у футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…

Не раз лежав собі так перед сном і думав – як воно в мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують: стайня – город – хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я, – одна дорога, в клоуни.

Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!» Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.

Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, хто на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув – і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

Попри неабияку здатність розбазікувати секрети, у деяких речах я принципово дотримувався таємності. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але нічого поза тим. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте про талант!»

Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не поширювався. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б несолодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вчити.

Краще зразу в армію. А після армії – в цирк.

Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване і все доленосне, що могло статися, вже сталося.

Коли я це втямив як слід, стало трішки нуднувато. Я натрапив на смугу вічного байдикування. Ніби все як завжди, але чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас – увесь рік канікули. Усі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені – як солов’ю. Дев’ятий клас – цілий рік канікули. Десятий клас – знову, блін, річні канікули. І на екзаменах – теж канікули. І до них, і після них – всюди канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.

Але все ж чогось мені хотілося, чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?

Скоріш за все, це мені хотілося баби.

Непомітно для себе я зробився досить брутальним у виразах. А як іще називати цих (вирізано – ред.), які не можуть запам’ятати, скільки буде два на два в десятому степені?

Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось, до чого мене тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у дні нудьги мене так вабив.

І так це все розпочалося, з дівчатами.

Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.

Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна та й годі.

Знаєте, людину часто оцінюють по тому, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягує подібне.

Мимохіть я зауважив, що за мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони – моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так, принаймні, про нас казали, що ми банда.

Прогулюючи уроки, ми часто лазили по будовах. Їх за школою було чимало, вони всі були збудовані наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їх власників не вистачало грошей довести будівництво до кінця. Коробки хат, часто навіть некриті, мокли під дощами, цемент потроху розсипався, й хати заростали лободою. Усі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.

Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, який потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом (поступово псувалися без уваги). Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, кородували і кришилися. Складалося враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.

На периферії Мідних Буків (у напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили в порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ці руїни, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених сторчма цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.