На вигляд заляпаної еякулятом (як виявилось на світлі) Мар’янчиної блюзки слів нікому не потребувалося. Не наважившись при Олі, й без того шокованій, поцілувати на прощання дев’ятикласницю, я поплентався додому.

Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною в темряві, покликала мене. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли – точніше, Оля говорила, я слухав, – це тривало недовго. Якби довго – означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.

Дізнався про себе трохи нового та неприємного (погляд з боку, так би мовити). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все з початку – тільки повільніше…

Всюди діялось одне й те саме. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилася маса претензій. Усе скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.

У ті дні я багато тинявся лісом. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги під кінець дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті жодної близької душі, до кого прихилитися, кому би поплакатись. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.

Чи то волею незримої Сили, а чи з моєї власної глупоти, сталося те, що сталося – на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто хотів би мати справу з таким собакою, як я.

Ще раз, для обдарованих:

Де мої друзі?! – Нема більше друзів!

Де мої подружки?! – Нема більше подружок!

Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті в мене з’явився вільний час для досліджень. Хоч як подумати – а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, нібито раніше просто ніколи було зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?

Без веселої компанії дні здавалися довгими – майже нескінченними.

Добре, що я не сварився з лісом. Куди б тоді я подався? Хіба пішов би вішатися.

Пам’ять – непогана розвага, особливо якщо ти сам. Як не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.

Мене приколювало згадувати. Як я вже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний. Коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставиш, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.

Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік (чим би він не був) на людині всередині. Якщо потік достатньо концентрований, людина всередині зазнає спонтанного оргазму. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері нітрохи не еротичний. Він повинен бути нелокалізований, тканинний.

Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але допіру наступав спогад, як примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка вібрація, гадаю, більшості вона знайома. Найгостріші враження приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т. д. Чим повніше я ставив собі за мету пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не відразливих, – а неідентифікованих.

Дивом не полінувавшись, я подивився в підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273–275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.

Скажіть, якщо ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алілуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні. Зате я чую свої спогади на дотик.

А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).

Погляньте, як змінюється людське тіло – від народження до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, розбухає від цього потоку, як насінина, що випрямляється в рослину. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, розвиває та змінює їх, залишаючи в складках часу піщинки Пам’яті. Так наші тіла стають видимими, історично й документально зафіксованими. Так особиста пам’ять стає особистим тілом. А оскільки для більшості людей їхні тіла – немов не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.

У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад стегна. Якщо після фізкультури у вас спливе яскравий спогад про давно забуті дні, – я попереджав.

У певний переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не перетравили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуацій із нашого щоденного побуту. Хвороби – теж від низької провідності.

Як ми ставимося до життя, таке в нас і тіло (чи навпаки?). Деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, що вона таке.

Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не приходить самі знаєте що.

В цьому, як помітили уважні, зарито собаку довговічності (а також і коротковічності).

Ну, це так, загальна картина, яка вималювалася зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, ніби пам’ять закодована в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані в нейронах, які сховані, своєю чергою, в голові і т. д.

Моє пояснення, звісно, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Затерпла частина системи, так само як нерозвинений м’яз, не слухається.

Подумав-подумав я і дозволив ученим мати рацію. Справді, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я ладен повірити навіть у РНК.

Я зрозумів просту річ: наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туди термометр, міряють, зважують – досліджують, одне слово. Я ж, навпаки, розглядаю всю систему ізсередини, зі всіма наслідками, а саме: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з нерозпиляною довбешкою.

Впевнений, нам із наукою було би про що погомоніти, якби ми зацікавилися одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду, – так само, як за допомогою дзеркальця можна зиркнути на дірку в задниці.