Добрими намірами вимощена дорога відомо куди. Однак що ми можемо знати про наміри Любка Дереша чи героя його роману Петрика П’яточкіна? Лише те, що зафіксовано в тексті «Наміру». Не так уже й багато. Але для уважного читача – достатньо.

Отже, що ми маємо в романі?

Маємо напівфантастичну історію людини з «феноменальною пам’яттю», авантурний роман-дао.

Маємо кілька важливих філософсько-світоглядних тез чи, як тепер кажуть, «тєлєг».

Маємо низку коментарів та пояснень цих «тєлєг», за обсягом співрозмірних із занудно-натужними спробами матрицівського Морфея пояснити Нео суть соліпсизму.

Ідеї, що їх ілюструє в «Намірі» Дереш, також не нові, але часто представлені в такому несподіваному ракурсі, що цілком можна припустити, ніби автор до всього дійшов сам. Це трапляється з обдарованими людьми.

Пригадую, вічний двигун я винайшов у семирічному віці, мастурбацію – в дев’ять, а в 17 із жахом зрозумів, що всі мої дотихчасові екзистенційні відкриття вже сформульовані відомим афористом Шопенгауером. Втім, тут не про мене й не про Шопенгауера. Тут про Дереша.

У «Намірі» автор помітно відійшов від прийомів, раніше щедро зичених у Стівена Кінга, випробовуючи тепер методику, схожу на Коельївску. Кажу «схожу», бо знаю, що Любко, як і я, досить скептично ставиться до Коельйо. Втім, утішним є те, що містика в «Намірі», на відміну від попередніх Дерешевих книг, не виступає очевидним сюжетним тлом, а ховається в розломах інтелектуальних конструкцій. А сама наявність цих конструкцій свідчить про те, що аудиторія Любка Дереша, мабуть, дорослішатиме разом із автором: далеко не кожен тінейджер (а більшість критиків з дурного дива зараховують Дерешеві книжки до «молодіжної» літератури) осилить ідеї, викладені в «Намірі». Прикметним бачиться також відхід від молодіжно-субкультурного антуражу – sex & drugs & rock’n’rol якщо й з’являються в цій книзі, то десь на маргінесах, щоб не сказати – «за кадром». До очевидних переваг «Наміру» слід також зарахувати цілком вправну романну форму, добре відчуття ритму й композиції.

«Намір», безумовно, – роман-пошук. Чи не вперше Любко Дереш намагається з’ясувати в книзі якісь питання, що цікавлять власне його, Любка Дереша, а не той соціально-віковий прошарок, до якого автор ще донедавна належав. І це привід для оптимізму, бо:

– по-перше, людина, яка пише для себе, якраз і має всі шанси та права називатися і насправді бути письменником;

– по-друге, лише в «письмі для себе» можливий той рівень свободи, коли починається т. зв. «виписування» і справжня робота над словом.

А відсутність справжньої роботи над словом і є наразі найбільшою вадою як «Культу», «Ящірки» й «Пітьми», так і «Наміру».

У суто літературному аспекті тексти Дереша демонструють цілком задовільне володіння загальною конструкцією книги, стилістичну зграбність та інтелектуальну напругу. Авторові цілком непогано вдаються повнокровні, живі образи, іноді – вдалі метафори, іноді – замалим не поетичні рядки. Однак усе ще накульгують мова та інтонація.

Вправний у великій формі, в межах абзацу чи навіть окремого речення автор часто спотикається, губить інтонацію і сам губиться в безсистемній лексиці. Це, звісно, хвороба, але хвороба росту, і «вилікуватися» від неї можуть допомогти добрі літредактори та колеги по перу. В ролі «доброго літредактора», а заодно й «колегою по перу» в цьому виданні спробував побути і я, хоч мені, Любковому приятелеві, не гоже ані особливо лаяти, ані занадто хвалити автора. Тож озвучені тут спостереження та претензії слід розглядати не як літературознавчий аналіз, а як фрагмент дружньої бесіди, яких у нас із Любком було колись доволі.

У рамках розмови про «Намір» (якщо б така відбувалася у нас із ним насправді) я не оминув би спокуси згадати ще один трактат про людину з феноменальною пам’яттю, а саме – Борхесову новелу з 1944 року «Фунес, диво пам’яті». У цій новелі Борхес старанно уникає будь-якої фантастичності чи містики. Феноменальну пам’ять він описує гранично сухо, стримано, замалим не в категоріях марксизму. Однак про володаря цього феномену Фунеса каже таке: «…підозрюю, він був не здатен мислити. Адже мислити – означає забувати, забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагуватися. В загромадженому предметами світі Фунеса були тільки деталі, подробиці, до того ж дані лише безпосередньо».

Чудо пам’яті Петрика П’яточкіна (мультяшного героя, не забудьмо) полягає якраз у протилежному – через феноменальну пам’ять про найдрібніші деталі вийти на узагальнення такого рівня, що за ними вже палахкотить Сяйво Абсолютної Істини. Втім, Любко Дереш ніколи б не написав ці слова з великої літери. Дереш достатньо іронічний (і щодо власних ідей, і щодо спроможності читачів їх зрозуміти), часами самоіронічний, як і належить авторові, здатному зліпити образ надлюдини з анімованого вихованця дитсадка.

А робота над словом… Можливо, Любко колись спробує писати вірші й відчує, як сугестивна щільність поетичного слова дарує підказки прозаїку. Підказки в точності означень, у звучанні, в ритміці. Поезія починається зі слова, з рядка. Проза починається з абзацу. «…Абзац є приреченістю. Аж в абзаці проступає невідворотність дискурсу. Абзац – це вже контекст», – каже Тарас Прохасько і, повірте, знає, що каже.

Сподіваюся, отже, що добрий «Намір» Любка Дереша – ще один камінь у мощеній стежці до пекла справжньої літератури. Це єдине пекло, потрапити в яке мріє кожен, хто мислить текстами, тож, Любку, – до зустрічі в пеклі!

Щиро твій – Іздрик

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що зазвичай ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а отже, втрачається весь перчений контекст. Тому, перш ніж посилатися на якусь хохму, я розповідаю її повністю. Ну ось.

Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:

– Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!

Хлопчик на сцені випиває п’ять бокалів пива. Овації.

– А зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю облюрає глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик із феноменальною пам’яттю!

Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.

Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там щось таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі на бурхливий океан.

Мабуть, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне… Справді, не пригадую.

Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.