Литмир - Электронная Библиотека

І уявіть, власне в цей момент повз мене (а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету) проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а щось із себе корчить.

Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі тупуватий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.

– Жаль пацана. Уб’ють його нині, – вирік Слон.

– Ти це серйозно?

Він зітхнув.

– Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову не бив. Усе-таки сусіди.

8

Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день лазив по школі сам, уникав знайомих. До голови пхалися дивні думки. Щеміло серце.

Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло – постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи. Асоціативне мислення.

У їдальні було людно. Я став у чергу і спостерігав, як Курочка несе два компоти і пару коржиків до столика на сонці. Там сиділа якась розфуфирена шмакодявка. Судячи з темних кіл під очима, це і була вона – жертва вчорашнього терору. Вона теж мене впізнала. Провела тягучим поглядом.

Я взяв у буфеті тарілку салату «Дністер» і березовий сік. Пошукав очима вільне місце і з легким відчаєм побачив, що єдиний порожній столик – акурат поруч із їхнім. Сів, розвернувшись до них боком, так, щоби сонце падало просто в очі. Чудове, добре травневе сонце, як я тебе люблю.

Курочка смикнувся здриснути, однак мала присадила його. Вони сиділи і наминали свої коржики, я потихеньку жував салат. Відчував на собі їхні погляди.

Мені хотілося якось підбадьорити їх. Сказати щось заспокійливе. Але як тут заспокоїш: пацана після уроків будуть бити. Навряд чи Курочку втішить звістка, що Слон попросить Фєдю не копати в голову.

Нарешті я сформулював думку. Зараз розвернуся до них і скажу: «Вибач, фраєр…» Ні, не «фраєр»… «Друг»! Точно, друг.

«Вибач, друг. Я чув, у вас вчора були праблєми. Сьогодні… – що далі? – Сьогодні будуть ще крутіші»? Ні, не підійде. Як показати їм, що я з ними – по один бік?

Я розвернувся до них. Гарне, тепле весняне сонце падає мені на щоку.

– Вибач, друг… – кажу я і забуваю все, що придумав.

– Я тобі не друг, – відрубав Курочка. Тихо, але твердо. Обидва піднялися і вийшли в темний коридор.

Ще кілька хвилин я просидів над склянкою соку і порожньою тарілкою. Сонце, приємне сонце зігрівало мене. «Я тобі не друг». Абидна, да?

Значить, так і повинно бути. Є моменти, коли треба приймати рішення. Є моменти, коли потрібно за ці рішення відповідати. Фєдя і Сєрий прийняли рішення і відповіли за базар. Курочка теж прийняв рішення і зараз теж буде звітувати по повній програмі. Мала теж щось та й отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно.

Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повертатися у компанію дебілів. І я не мав можливості стояти в борні разом із Курочкою і його малою. Втручатися – значить прийняти рішення, за яке потрібно відповідати.

Це їхні війни, їхні битви.

Почуваю себе чужим, розгубленим.

Грію обличчя в лагідному промінні. Люблю сонце в травні.

9

Конкретно щодо цієї історії, то все склалося так. Фраєра побили, жахливо побили. Його знайшли за школою. Свідки переказують, фраєр був схожий на сливку в маринаді. Круговий – він психанутий. Та ще й Сєрий, два чоботи пара. Дай тільки привід.

А от буквально через два-три місяці Фєдя десь пропав. Казали пацани, він давно збирався змотати у Молдавію, типу, вшиватися від армії. Дивно тільки, що так несподівано, посеред випускного балу. Навіть не хочу будувати жодних припущень.

Є рішення, і є відповідальність.

Мені не хотілося ні з ким спілкуватися. Після того епізоду я зробився відлюдькуватим, а коли вже потрапляв у товариство, то поводився так, що прости господи. Хамив, грубив. Потім сам дивувався, звідки в мені це береться. Ніяк не міг забути, яким тоном відрізав Курочка: «Я тобі не друг». Ніби щось мені від нього треба.

Дивне було літо. Спекотне й сухе, зате яке холодне на стосунки. Шумне, з компаніями і забавами – але мене чомусь ніхто не кликав. Чесно, я зовсім перестав розуміти, що відбувається. Чому в один момент люди й світ помінялися до невпізнання. У хвилини слабкості у тому, що зі мною відбувається, я вбачав руку невидимої Сили, яка повертає кожну ситуацію так, аби в результаті власної дурнуватості, дратівливої нестриманості й прямоти я залишався одиноким.

З Надею ми розійшлися через два тижні. Не зійшлись характерами.

Після неї була Галька, не така симпатична, як Надя, але на сім років старша і куди легша на передок. Теж посварилися, розійшлися. Галька лякала мене, бо хотіла мати від мене дитину. Потім навіть спробувала надурити, буцім вагітна. Брехню розкрив її сорокалітній хахаль. У суворій чоловічій бесіді той відкрив мені, що в Гальки проблеми з яєчниками і вона стерильна. Мовляв, це їй пороблено, і він навіть знає ким. Хахаль напрочуд вчасно попередив, щоби більше ноги моєї в Гальки не було, інакше порве мені очко на німецький хрест.

Була також паралельна до інших, сентиментальна «любов» із однокласницею Олею Вишенькою, моїм ідеалом. Дивлячись на неї, гріх було подумати, що таку красу можна їбати. Якось я спробував наполягти на цьому у досить прикрий спосіб… Шкодую, що тут додати. Це провело між нами кордон.

Після неприємної сцени з Вишенькою (то був кінець травня) я вчинив панічну спробу захиститися від наступу чогось невблаганного. І буквально через тиждень, на танцях, я поклеїв Мар’яшку – худеньку дев’ятикласницю з милою мордочкою. Але Мар’яшка жалася. Підозрюю, вона була ще цілкою. А піддалася тільки тому, що не могла більше витримувати мого пристрасного шепотіння. Правду кажуть: нудному легше дати, ніж пояснити, чому не хочеш.

Впродовж вечора я не міг позбутися усвідомлення того, наскільки моя присутність підкоряє Мар’янчину волю. Розумів, що взаємності між нами бути не може, що вся її податливість – результат мого шарму й гіпнозу. А я нічого, по суті, крім взаємності, й не шукав… І все-таки не втримався, щоб не скористатися своєю владою над дівчатами бодай востаннє. Перед тим як вийти з Мар’яшкою в парк зажиматися, так і сказав собі: «Це вже востаннє».

Ми обмежилися глибоким петингом з еякуляцією. Це було на лавці у парку за клубом.

Я спустив і відчув, як спорожнів.

Цілий вечір я поклав на олтар короткочасної, притупленої насолоди. Щойно здобувши цей момент, збагнув, як низько все це виглядало. Мар’яшка, сопливе дівчисько, яке я ледве знаю, сидить, причумлена всім, що сталося. Не знає, об що витерти пальці, перемазані теплим сім’ям. Я розвалився поруч, із розстібнутою матнею, отупілий і роздратований тим, що все, блядь, так тупо – так пласко, блядь, що хоч бери та й плач. Знову те саме відчуття. Усвідомлення, що в усіх моїх забавах немає нічого, крім пласкої порожнечі. Подумки запитував себе: «Що не так? Що змінилося? Чому я більше не можу бути тим, ким я був?» Нема відповіді, тільки дубова гіркота.

За якийсь час я піднявся, сказав, що мені пора додому і я, на жаль, не зможу її провести. Мар’яшка сиділа, заклавши ногу на ногу, жувала жуйку. Таке враження, наче ця дурепа навіть не зрозуміла, що відбулося. Безголове мавпеня з налакованою зачіскою, у красивій маєчці, у модних джинсах. Напевне, найблатніша в класі.

Вона теж піднялася, не припиняючи цямкати жуйку. Щоби хоч якось віддячитись, я пригорнув її за плечі. Наші тіла були твердими й неслухняними, дослівно задерев’янілими. Праву руку, з підсохлою спермою, вона тримала поперед себе, щоб не замазати блюзочку. Обійнявшись, мов каліки з фронту, ми пошкутильгали на світло перед клубом. Першою нам трапилась Оля Вишенька, вона саме збиралася йти додому, шукала, кому по дорозі. Нещасна Мар’яшка навіть не знала, хто це така. Мар’яшко, дурепо малолітня, пробач, будь ласка.

6
{"b":"164710","o":1}