Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуби. Про ліс годі й говорити – але ж там самі сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.

Але не пам’ятаю що. Наступне, що можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах, залатаних на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою попри водокачку до своєї хати.

Я вчився в міднобуківській школі у час, коли вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – «номер перша» і «номер друга». Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – планувалося обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось із переїздом усе зволікалося. Та й по-серйозному, як бачу тепер, про це взагалі ніхто не думав.

Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батечко закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалося небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один перейшли у класи А, а з другої – в класи Б.

Я був А.

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться чверть і настануть канікули.

Але от лихо – перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робилося попередніми шестикласниками, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися – рух як заглиблення, чи що. Потім такою ж любов’ю я полюбив гоцатися. Секс – також заглиблення. Дуже веселе. Секс – це динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою – пам’ять нагадує фасеткове око метелика. Мозаїка нескінченного рівня деталізації.

На ранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого і правильно робив – марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою «по душах» розмовляєш – і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя і взагалі персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї стосовно часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й купувався на мої витівки.

Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний темний світ, була оказія з парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх – розчепірених парасоль – зібралася ціла армада. Парасолі сушилися. Я перемовився кількома словами з хлопцями і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголошуючи на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? – Ух ти, – сказали пацики, – давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок – у повній прострації вони дивилися в одну точку і сиділи тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їхній розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак далі простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидості, густої нереальності ситуації: я переконав 14 дітей залізти під парасолі. Отак, ні сіло ні впало, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка вела в нас географію. Це була найпротивніша вчителька у школі, за що й поплатилася ще задовго до мене прізвиськом Клізма. Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину: Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшними голосом наказала всім вилазити з піднятими руками.

Далі були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, усе це підсумовувалось і загрожувало бути винесеним на педраду.

Найзабавніше те, що мене це ґроно гніву так і не торкнуло. Бо, на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, я залишився під парасольками!

Коли кера спитала, хто «все це» придумав, мене видали. Зрозуміло, дівчата. А от коли спитали, де він, де той (…) П’яточкін, ніхто ані пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок – Марічка? – сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і душив сміх у долоні.

Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів три не потикався до школи, вивчаючи топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.

В народі кажуть: як вода з гусака.

А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.

Придумав це все хто? – П’яточкін. – А де він? – Його сьогодні не було!

І такі дива постійно, по-стій-но.

Отож, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора лише переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все-таки побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не в своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти що.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся – не забув жодного сновидіння, усе йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло, і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність усіх на світі директорів та екзаменів.