Навчив його плавати. Мені згадалося, що тоді розповів Діл, і спати зовсім перехотілося.

До Баркерової заводі веде путівець, що починається від шосе Мейкомб — Мерідіан приблизно за милю од міста. Добиратися до повороту легко: на фургоні з бавовною або на першій-ліпшій попутній машині, а там уже недалеко, пройти трохи пішки — і заводь. Але йти всю дорогу пішки не дуже весело, а це трапляється, коли затримаєшся до вечора і машин уже майже немає. Отож усі намагаються не затримуватись допізна.

Так ось що розповів Діл. Вийшли вони з Джемом на шосе і бачать — назустріч їде Аттікус. Їм здалося, що він їх не помітив, і вони замахали руками. Тоді Аттікус зупинився. Вони підбігли до нього, а він і каже:

«Ви краще заждіть, доберетеся до міста якоюсь попутною, бо я не скоро повернуся».

На задньому сидінні вони побачили Келпурнію.

Джем спочатку засперечався, потім почав просити, нарешті Аттікус сказав:

«Гаразд, сідайте, поїдете з нами, але умова: з машини не виходити».

По дорозі до домівки Тома Робінсона Аттікус розповів про те, що сталося.

Скоро вони звернули з шосе, поминули звалище, Юелів і вузенькою доріжкою покотили до негритянського селища. У дворі Тома, казав Діл, вони побачили цілий гурт чорних Дітей, що грали в крем’яхи. Аттікус зупинив машину й вийшов. Келпурнія пішла за ним у двір.

Діл чув, як Аттікус запитав одного хлопчика:

«Де твоя мати, Сем?»

«Вона у Стівенсів, містер Фінч,— відповів Сем.— Покликати її?»

Аттікус на мить завагався, потім кивнув головою, і хлопчика як вітром змело.

«Грайте, грайте, дітки»,— сказав він дітям.

З хати вийшла маленька дівчинка і втупилася в Аттікуса. На голові у неї стирчали тоненькі кіски, і на кожній — яскравий бант. Дівчинка всміхнулась і невпевнено рушила до Аттікуса, але не могла зійти зі сходів, бо була ще зовсім маленька. Аттікус підійшов до неї, зняв капелюх і простяг їй палець. Дівчинка вхопилася за нього, Аттікус допоміг їй зійти вниз і відвів до Келпурнії.

Підійшла Гелен, за нею підтюпцем біг Сем.

«Добрий вечір, містер Фінч,— сказала вона.— Може, сядете?»

Більше вона нічого не сказала. Мовчав і Аттікус.

«І раптом вона падає,— розповідав Діл.— Падає, як підтята. Ніби на неї наступив велетень. Наступив і розчавив. Як комашку»,— і Діл тупнув ногою.

Келпурнія і Аттікус підняли Гелен і повели в дім. Довго ніхто не виходив. Нарешті Аттікус вийшов. Сам. Коли вони їхали біля звалища, котрийсь із Юелів щось крикнув їм услід, але що — Діл не розчув.

Звістка про смерть Тома сколихнула Мейкомб. Два дні тільки про це й говорили. Говорив весь округ. «Ви чули?.. Ні?.. Кажуть, тікав, зірвався як вихор...» Для Мейкомба смерть Тома не була чимсь незвичайним. Всі вони такі, ці чорномазі, щось там не так — і одразу тікати. Тями немає, щоб подумати: а що з цього вийде? При першій же нагоді тікає куди бачить. І що цікаво — Аттікус Фінч, певно, визволив би його, але ж чекати?.. Та де там! Не з тих. Легковажний народ. Взяти хоча б цього Робінсона — і одружений був по закону, був, кажуть, охайний, ходив до церкви, одним словом, усе як слід, а коли дійшло до діла, то виявилось — усе це тільки маска. Що не кажи, а чорномазий і є чорномазий.

Так і переходила ця новина з уст в уста, обростаючи новими подробицями. А в четвер вийшла «Мейкомб трібюн»; у рубриці «Життя кольорових» газета помістила коротенький некролог, а крім того, присвятила цій справі ще й передовицю.

Містер Б. Андервуд не пошкодував різких слів, не злякався, що втратить передплатників і замовлення на об’яви. Правда, жителі Мейкомба не з тих, хто легко піддається: містер Андервуд може волати до сьомого поту і писати що завгодно, об’яв і передплатників у нього менше не стане. Якщо ж він хоче виставити себе і свою газету на посміховисько, то це його діло. Містер Андервуд не говорив про хиби судового процесу, він писав так, що його могла зрозуміти навіть дитина. Він просто сказав, що вбивати калік — не має значення, стоять вони, сидять чи тікають,— гріх. Він порівнював смерть Тома з безглуздим убивством співочих птахів, яких винищують мисливці та діти, і Мейкомб вирішив: містер Андервуд недарма захопився поезією — певно, він хоче, щоб його передовицю передрукувала «Монтгомері едвертайзер».

Як це так, думала я, читаючи передовицю містера Андервуда. Безглузде вбивство?.. До останнього дня в справі Тома все йшло по закону; його судили відкрито, винесли вирок; дванадцять чоловік — люди чесні й правдиві — винесли той вирок; мій батько захищав його не шкодуючи сил. Тільки згодом я зрозуміла, що хотів сказати містер Андервуд: Аттікус як міг намагався врятувати Тома Робінсона, але, крім суду, на якому Аттікус довів, що Том не винний, був ще один суд — у серці кожного присяжного, і на вирок цього суду Аттікус не міг вплинути. Том був приречений уже тоді, коли Мейєла Юел зчинила крик.

Я не могла чути прізвища Юел, від нього мене починало нудити. Тим часом усе місто узнало, як сприйняв містер Юел звістку про смерть Тома. Основним каналом, яким чутки ширилися по місту, була міс Стефані Крофорд. В присутності Джема («Нічого страшного, він уже не маленький, хай слухає!») вона розповіла тітці Олександрі, що сказав містер Юел: з одним покінчено, лишилося ще двоє. Джем сказав, що нічого боятися, цей містер Юел просто базікало. І ще попередив мене: якщо я хоч словом прохоплюся перед Аттікусом або якось іще викажу йому, що знаю, він, Джем, перестане зі мною розмовляти.

У школі знову почалося навчання, і ми знову щодня ходили повз будинок Редлі. Джем був уже в сьомому класі і вчився в іншій школі, а я — в третьому класі, тепер ми рідко бачилися, тільки вранці разом виходили до школи та зустрічалися під час обіду. Джем бігав на футбол, але по-справжньому ще не грав — трохи не доріс, і поки що тільки носив воду відрами для команди. Виконував він цю роботу охоче і майже щодня повертався додому, коли вже сутеніло.

Будинок Редлі мене більше не лякав. Як і раніше, він стояв похмурий, непривітний у затінку велетенських дубів. В погожі дні містер Натан Редлі, як і раніше, ходив у місто, Страхолюд, як звичайно, не виходив з дому — ніхто принаймні не міг сказати, що бачив його на вулиці. Іноді, проходячи повз цю стару садибу, я відчувала докори сумління: як ми колись мучили Артура Редлі! Якому ж відлюдькові буде приємно, коли діти зазирають у його вікна або закидають за допомогою вудлища якісь записки, а вночі блукають по його капусті?

І все-таки я не могла забути два пенні з головами індіанців, жувальну гумку, ляльки, зроблені з мила, іржаву медаль, поламаний годинник з ланцюжком. Джем, певно, все це десь заховав. Одного разу я підійшла і подивилася на те дерево: стовбур навколо зацементованої латки ніби розпух. А сама латка пожовкла.

Ще тоді ми два чи три рази мало не побачили його — не кожен міг цим похвалитись.

Але й тепер, проходячи повз садибу Редлі, я сподівалася побачити його. Може, настане день і нам нарешті пощастить. Я навіть уявляла собі, як це буде: я йду собі, а він сидить на гойдалці.

«Здрастуйте, містер Артур»,— скажу я так, ніби щодня з ним віталася.

«Добрий вечір, Джін Луїзо,— відповість він так, ніби вітається з давньою знайомою.— Яка гарна сьогодні погода, правда?»

«Так, сер, погода чудова»,— скажу я і піду собі далі.

Але це були тільки мрії. Ми ніколи його не побачимо. Може, він і виходить з дому, коли сховається місяць, і зазирає у вікно до міс Стефані Крофорд. Я б вибрала когось іншого, але це його діло. А на таких, як ми, він і не погляне.

— Чи не надумала ти часом знову щось утнути? — запитав мене Аттікус якось увечері, коли я сказала, що повинна ж, поки жива, хоч одним оком глянути на Страхолюда Редлі.— Якщо тільки ти щось затіваєш, то скажу тобі прямо: облиш. Я надто старий, щоб ходити за тобою і виганяти тебе з їхнього двору. Зрештою, це й небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Адже ти знаєш, містер Натан стріляє в кожну тінь, він не робить винятку навіть для босоногої тіні, яка залишає сліди тридцятого розміру. Тобі пощастило, що він тоді не підстрелив тебе.