— А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?

— Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.

Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.

— А як ти його вчила, по букварю?

— Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.

Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:

— Мені дав її ваш дідусь Фінч.

— Хіба ти з «Пристані»? — здивувався Джем.— Ти нам ніколи про це не казала.

— Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між «Пристанню» і садибою Б’юфордів. Весь час працювала то на Б’юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.

— А що це була за книга, Кел? — запитала я.

— «Коментарі» Блекстоуна.

Джем був приголомшений.

— І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?

— Так, містер Джем.— Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.— Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою...

— Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,— мовив Джем.

— Хто це «всі інші»?

— Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони...

Мені ніколи не спадало на думку, що Келпурнія жила подвійним життям. У неї було ще одне життя крім того, яке минало на наших очах. Це було відкриттям для мене. Не кажучи вже про те, що вона знала дві мови!

— Кел, чому ти розмовляєш... із своїми так, як і вони, адже ти знаєш, що вони розмовляють неправильно?

— По-перше, я й сама чорна...

— Яке це має значення? Чому не розмовляти краще, коли вмієш? — сказав Джем.

Келпурнія зсунула капелюшок набік, почухала потилицю, знову старанно поправила капелюшок.

— Це не так легко пояснити,— мовила вона.— Уявіть собі, що ви із Всевидьком почали дома розмовляти так, як розмовляють кольорові,— це було б недоречно, правда? А що, коли б я розмовляла в церкві чи із своїми сусідами мовою білих? Люди подумали б: запаніла.

— Але, Кел, ти ж знаєш більше,— зауважила я.

— Необов’язково виставляти напоказ людям усе, що знаєш. Жінці це не личить, крім того, людям не завжди подобається, коли хтось знає більше, ніж вони. Це їх дратує. Такі люди не стануть іншими тільки через те, що хтось розмовлятиме з ними грамотно. Для цього їм треба самим учитись, а коли у людей нема бажання, нічого не вдієш: або мовчи, або розмовляй так, як вони.

— Кел, а можна з тобою коли-небудь побачитися...

— Та ми з тобою, здається, бачимося щодня... — Келпурнія кинула на мене здивований погляд.

— Ні, щоб прийти до тебе в гості,— сказала я.— Коли-небудь після роботи. Аттікус мене проведе.

— Приходь коли захочеш. Завжди будемо раді тобі.

Ми йшли тротуаром мимо подвір’я Редлі.

— Гляньте на веранду,— сказав Джем.

Я озирнулася на будинок Редлі, сподіваючись побачити таємничого мешканця — може, виліз погрітися на сонечку. Але на веранді нікого не було.

— Та ні, ти подивися на нашу веранду,— сказав Джем. Я подивилася. Гордовита, ставна, недосяжна, у кріслі-гойдалці сиділа тітка Олександра — ніби вона усе своє життя була тут господинею.

— Келпурнія, віднеси мої речі в спальню з вікнами на вулицю,— були перші слова тітки Олександри.— А ти, Джін Луїзо, перестань чухати потилицю,— почулося друге розпорядження.

Келпурнія підняла важкий чемодан і відчинила двері.

— Я сам однесу,— сказав Джем і забрав у неї чемодан. За хвилину в спальні грюкнуло — Джем кинув на підлогу чемодан, глуха луна пішла по всьому дому.

— Тітонько, ви приїхали до нас у гості? — запитала я.

Тітка Олександра рідко лишала «Пристань», але коли вже виїздила, то з помпою. У неї був свій яскраво-зелений б’юїк і чорний шофер, обидва так вилискували, що, дивлячись на них, треба було мружити очі. Але тепер їх не було видно.

— Хіба батько вам нічого не казав?

Ми з Джемом похитали головами.

— Певно, забув. Його ще немає дома?

— Немає, повернеться тільки надвечір,— сказав Джем.

— Ми з вашим батьком вирішили, що мені пора вже деякий час пожити у вас.

«Деякий час», як його розуміють у Мейкомбі, може означати від трьох днів до тридцяти років. Ми з Джемом перезирнулися.

— Джем стає дорослий, та й ти, нівроку, ростеш,— сказала тітонька, звертаючись до мене.— От ми й вирішили, що присутність жінки в домі необхідна, в першу чергу для тебе. Мине ще кілька років, Джін Луїзо, і ти почнеш чепуритися, а потім і на хлопців поглядати...

Я могла багато що сказати їй у відповідь: Келпурнія теж жінка — це раз, мине ще немало років, перш ніж я почну поглядати на хлопців — це друге, а вбранням я взагалі ніколи не захоплюватимусь... Але я промовчала.

— А як дядечко Джімі? — спитав Джем.— Він теж приїде?

— Ні, він залишився на «Пристані». Доглядатиме господарство.

— А ви не будете сумувати без нього? — спитала я і тільки тоді зрозуміла, наскільки нетактовне було моє запитання. Чи є дядечко Джімі, чи його нема — все одно від нього ніколи слова не почуєш.

Тітонька Олександра не звернула на моє запитання ніякісінької уваги.

Більше я нічого не могла придумати, що сказати їй. Відверто кажучи, я ніколи не знала, про що з нею говорити. Я сиділа, пригадуючи нудні попередні розмови: «Як справи, Джін Луїзо?» — «Все гаразд, дякую, а ви як поживаєте?» — «Чудово, дякую».— «Що ти робила весь цей час?» — «Нічого».— «Як? Ти нічого не робиш?» — «Ні»,— «У тебе, звичайно, є друзі?» — «Так, мем».— «То що ж ви все-таки робите?» — «Нічого».

З усього було видно, що тітка вважала мене дурненькою, а одного разу я чула, як вона казала Аттікусу, що я нетямка.

За цим щось крилось, але розпитувати тітку не хотіла: в неділю у тітки Олександри завжди поганий настрій. І виною цьому, певно, був корсет. Тітка була не повна, проте вельми поважна особа, вона затягувала корсет так, що бюст ставав надміру високий, талія тоненька, а ззаду надто пишно. Дивишся на таку фігуру і думаєш, чи це, бува, не пісочний годинник. З якого боку не глянь — аж моторошно.

Решту дня заполонив легенький смуток,— так трапляється завжди, коли приїздять родичі,— але це почуття розвіялося, тільки-но ми зачули, що до будинку під’їхав автомобіль. З Монтгомері повернувся Аттікус. Джем, забувши про свою поважність, разом зі мною вибіг зустрічати батька. Він вихопив у Аттікуса портфель і чемодан, а я повисла батькові на шиї. Він ще не встиг мене поцілувати, як я уже його питала:

— А книжку ти мені привіз? А знаєш, що до нас тітка приїхала?

Аттікус сказав, що книжку привіз і про приїзд тітки знав теж.

— Ти рада, що вона приїхала і житиме з нами?

Я сказала — дуже рада, хоч це була неправда. Іноді доводиться говорити неправду, особливо тоді, коли все одно нічого не зміниш.

— Ми вирішили, що настав час, коли вам, діти, необхідно... розумієш, Всевидько, річ у тому,— сказав Аттікус,— що тітка робить мені і вам теж велику послугу. Я не можу бути весь час дома, а цього літа нам доведеться скрутно.

— Так,— погодилась я.

Але з його слів нічого не зрозуміла. Мені здалося, що приїзд тітки Олександри — це ініціатива не стільки Аттікуса, скільки самої тітки. Від неї нерідко можна почути: «Так краще для сім’ї»; певно, тому вона і приїхала до нас.

Мейкомб зустрів нашу тітку Олександру привітно. Міс Моді Аткінсон спекла свій улюблений торт — у ньому було стільки наливки, що в мене все попливло перед очима. Міс Стефані Крофорд навідувалася в гості і довгенько засиджувалася, хитала головою і приказувала «гм-гм». Міс Рейчел, що жила поруч, запрошувала тітку у післяобідній час випити чашечку кави, і навіть містер Натан Редлі якось зайшов у двір, щоб засвідчити їй своє шанування.

Коли тітка Олександра остаточно влаштувалась і наше життя ввійшло у звичне річище, у нас склалося враження, що вона прожила тут цілий рік. Репутацію бездоганної господині здобула вона своїм частуванням на зборах місіонерського товариства (тітка не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, які мали підтримати сили і дух членів товариства під час довгих промов); її обрали членом мейкомбського жіночого клубу, більше того — його секретарем. Тітка стала своєю людиною у вищих колах округу, жодна більш-менш важлива подія не відбувалася без неї; люди, такі як вона, трапляються рідко: витончені манери, яких навчають хіба що у спеціальних пансіонах, авторитет у питаннях моралі; вона вміла майстерно говорити наздогад, а щодо пліток і пересудів — не знала собі рівних. Коли тітка Олександра навчалася в школі, в жодному підручнику не торкалися внутрішніх сумнівів, тож не дивно, що вона про це не мала ніякісінького уявлення. Не знала також, що таке нудьга, і не пропускала випадку, аби виконати високі повноваження: наводила лад, радила, застерігала, попереджала.