Грюкнули парадні двері, в коридорі почулися кроки Аттікуса. Котра ж година? Адже Аттікус ніколи так рано не повертається додому, а тоді, коли вдома збирається місіонерське товариство, приходить зовсім пізно.

На порозі він зупинився. В руках капелюх, обличчя бліде.

— Прошу пробачення, шановне товариство,— сказав він,— я вам не заважатиму. Олександре, можна тебе на хвилинку? І Келпурнія мені теж потрібна на деякий час.

Він пішов у кухню не через їдальню, а коридором і зайшов з чорного ходу. Ми з тіткою Олександрою уже чекали на нього. Невдовзі двері їдальні відчинились, і ввійшла міс Моді. Келпурнія підвелася з стільця.

— Кел,— сказав Аттікус,— я хотів би, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

— Що сталося? — злякано запитала тітка Олександра, бліде обличчя нашого батька занепокоїло її.

— Том помер.

Тітка Олександра обома руками затулила рот.

— Його вбили,— сказав Аттікус.— Він намагався втекти. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він, як божевільний, кинувся до огорожі, хотів перелізти. У всіх на очах.

— Невже ніхто не спробував зупинити його? Невже стріляли без попередження? — запитала тремтячим голосом тітка Олександра.

— Ну, звичайно, вартові кричали, щоб він зупинився. Кілька разів стріляли в повітря, а потім у нього. Його вбили, коли він був уже на огорожі. Кажуть, що якби в нього були здорові обидві руки, він би втік — усе сталося так швидко. Сімнадцять куль влучило в нього. Забагато, стільки вже й не треба було. Кел, я хочу, щоб ти допомогла мені сказати про це нещастя Гелен.

— Так, сер,— ледь чутно відповіла вона, намагаючись тремтячими руками розв’язати фартух.

Міс Моді допомогла їй.

— Це остання крапля, Аттікус,— сказала тітка Олександра.

— Все залежить од того, як на це дивитись. У них там двісті негрів. Одним більше, одним менше — для них це дрібниця. Для них він був не Том, а в’язень, що намагався втекти.

Аттікус сперся на холодильник, зсунув на лоб окуляри і протер очі.

— Ми могли виграти справу,— промовив він.— Я йому казав про це, але запевняти не міг. А Том, очевидно, вже не вірив у те, що білі його випустять звідти, і наважився на такий відчайдушний крок. Готова, Кел?

— Так, сер.

— Тоді ходімо.

Тітка Олександра сіла на стілець Келпурнії і затулила обличчя руками. Вона сиділа нерухомо і так тихо, що я навіть подумала: може, вона знепритомніла? А міс Моді дихала так, ніби щойно піднялася крутими сходами. В їдальні весело гомоніли гості.

Я думала, що тітка Олександра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я зрозуміла, що помилилась. Вигляд у неї був стомлений. Вона заговорила якимсь рівним, безбарвним голосом:

— Не можу сказати, щоб я схвалювала все, що він робить, Моді, але ж він мій брат, і я хочу знати, коли все це скінчиться.— Вона підвищила голос.— Як він страждає! Хоч він і не показує цього, але серце його розривається. Побачили б ви його, коли він... Чого їм від нього треба, Моді? Чого їм ще треба?

— Кому це «їм», Олександро? — запитала міс Моді.

— Цьому місту. Їх задовольняє, що він робить те, чого вони самі бояться робити, бо на цьому можна втратити якихось п’ять пенсів. Їх влаштовує, щоб він підірвав своє здоров’я на тій роботі, яку мають виконувати і якої так бояться вони самі..

— Тихше, Олександро, а то почують,— сказала міс Моді.— А сама ти давно почала так мислити? Усвідомлюють це в Мейкомбі чи ні, але ми платимо йому найбільшу данину, яку може заслужити людина. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. От і все.

— Хто це «ми»? — Тітка Олександра навіть не підозрювала, що питає точнісінько так, як її дванадцятирічний племінник.

— Жменька людей у нашому місті, які вважають, що на справедливість не можна почепити ярлик «Тільки для білих», жменька людей, які вважають, що справедливий суд існує не тільки для білих, жменька скромних, поміркованих людей, які розуміють, що тільки з ласки Всевишнього вони не народилися чорними.— В голосі міс Моді забриніли рішучі нотки.— Жменька людей з порядних сімей. Тепер зрозуміло, що це за люди?

Якби я була трохи уважніша, я б тепер зрозуміла, що мав на увазі Джем, коли казав про благородне походження, але мене раптом почало трясти, і я нічого не могла з собою вдіяти. Я бачила Енфілдську ферму-в’язницю, колись батько показував, бачила й майданчик для прогулянок — такий завбільшки, як футбольне поле.

— Перестань тремтіти,— наказала міс Моді, і я перестала.— Ходімо, Олександро, ми й так надовго залишили їх самих.

Тітка Олександра підвелася, розправила складки на платті. Потім дістала хусточку з-за пояса, витерла обличчя, пригладила волосся і спитала:

— Нічого по мені не видно?

— Нічогісінько,— сказала міс Моді.— Ти вже отямилася, Джін Луїзо?

— Так, мем.

— Ходімо до наших дам,— сказала вона похмуро.

Міс Моді відчинила двері їдальні, звідти ринула хвиля голосів. Тітка Олександра йшла поперед мене, я помітила, як вона гордовито підвела голову, переступаючи поріг їдальні.

— О місіс Перкінс, у вас порожня чашка, дозвольте, я наллю вам кави.

— Келпурнію послали ненадовго в одній справі,— сказала міс Моді.— Грейс, прошу, ще кілька тарталеток з ожиною. Ви знаєте, що утнув днями мій двоюрідний брат, який так любить ловити рибу?..

Жінки весело сміялись, а вони ходили навколо, підливали каву, частували ласощами, і все йшло добре, тільки тимчасово доводилось дещо робити замість Келпурнії.

І знову неквапливо загомоніли дами.

— Я вам скажу, місіс Перкінс, цей Граймс Еверет — святий мученик, він... Треба було одружитись, от вони і втекли... До косметичного кабінету кожної суботи... Як тільки сонце зайде. Він лягає спати... Курчат, повний кошик хворих курчат. Фред каже, що з цього все й почалося. Фред каже...

Тітка Олександра глянула на мене з другого кінця кімнати і всміхнулася. Вона кивнула туди, де стояло блюдо з печивом. Я обережно взяла його і тихенько підійшла до місіс Мерівезер. Як можна чемніше запитала її, чи не бажає вона покуштувати печива. Зрештою, якщо тітка може лишатися справжньою леді в такий час, то чому не можу я.

— Не роби цього, Всевидько. Винеси її надвір і випусти.

— Джем, ти що, збожеволів?

— Я тобі сказав: винеси її надвір.

Зітхнувши, я взяла з підлоги гусеницю, вийшла, поклала її на нижній східець і повернулася в своє ліжко. Був вересень, але ночі все ще стояли теплі, і ми, як і раніше, спали на задній веранді. Навкруги ще миготіли світлячки, нічні жучки і метелики, наче в літній вечір, бились об шибки вікон. Гусениця знову заповзла до кімнати, ця маленька неслухняна істота, певно, вибралася східцями, а потім пролізла під дверима. Я її помітила, коли клала книжку на підлогу біля ліжка. Така гусениця не буває велика — щонайбільше один дюйм. Коли до неї доторкнутись, вона одразу перетворюється в тугий сірий клубочок. Я лягла на живіт і торкнула гусеницю пальцем. Вона скрутилася. Потім, певно, вирішила, що небезпека минула, і повільно випрямилася. Заворушилася сотня ніжок, вона трошки проповзла, але я знову зачепила її пальцем. Гусениця знову скрутилася. Хотілося спати, і я вирішила покінчити з нею. Вже простягнула руку, але Джем зупинив мене.

Він дивився на мене сердито. Певно, тепер у нього такий період; скоріше б він уже минав, той період. Правда, Джем ніколи не мучив тварин, але я не знала, що він жаліє і комах.

— А чому не можна її розчавити? — запитала я.

— Бо вона тобі не заважає,— долинув з темряви голос Джема. Він загасив свою лампу.

— Тепер ти не вбиваєш ні мух, ні москітів, бо в тебе такий період,— зауважила я.— Коли передумаєш — скажеш мені. Тільки знай: я не сидітиму склавши руки, коли мене кусатиме якась кузька.

— Ти нарешті замовкнеш? — спитав Джем сонним голосом.

Це Джем ставав з кожним днем більше схожий на дівчину, а не я. Зручно вмостившись, я лежала на спині, збираючись заснути, а тим часом думала про Діла. Він поїхав першого вересня і обіцяв повернутись, як тільки почнуться канікули; його батьки, здається, вже зрозуміли, що йому подобається проводити канікули в Мейкомбі. Міс Рейчел узяла нас із собою в таксі на станцію. Діл махав нам рукою з вікна вагона, аж поки поїзд зник удалині. Але Діл залишився в серці: я скучала за ним. За останні два дні перед від’їздом Джем навчив його плавати...