— Ми, жителі Мейкомба, як ніхто інший почуваємо себе в цілковитій безпеці,— вела далі міс Моді.— Не часто обов’язок закликає нас показати, що ми справжні християни, та коли вже закличе, то у нас є такі люди, як Аттікус, вони не осоромлять нас.

Джем сумно всміхнувся.

— Якби всі в нашому округу так думали.

— Ти навіть не підозрюєш, як багато людей думають саме так.

— Хто, наприклад? — Джем підвищив голос.— Хто в нашому місті хоч пальцем поворухнув, щоб допомогти Томові Робінсону? Хто?

— Насамперед його кольорові друзі і такі люди, як ми. Такі, як суддя Тейлор. Такі, як містер Гек Тейт. Перестань жувати, Джем, поміркуй гарненько. Тобі не спадало на думку, що суддя Тейлор не випадково призначив Аттікуса захисником Тома? Що у судді Тейлора були для цього свої причини?

І справді! Як це він не звернув уваги? Адже підсудний був неспроможний найняти адвоката. Як правило, в таких випадках суддя призначав захисником Максвела Гріна, молодого мейкомбського адвоката, якому ще бракувало досвіду. Отже, Тома Робінсона мав захищати Максвел Грін.

— Подумай над цим,— мовила міс Моді.— Це не випадково. Учора ввечері я сиділа на веранді і ждала. Довго ждала, поки ви повернетесь із суду. Ждала й думала: Аттікус Фінч не виграє цієї оправи, не зможе виграти, але він єдина в наших краях людина, здатна примусити присяжних довго сушити собі голови над такою справою. І я сказала собі: це крок уперед, хай невеличкий, дитячий, а все-таки крок уперед.

— Все це непогано, але чому ж наші освічені судді та адвокати не можуть приборкати дикунів присяжних? — промимрив Джем.— Ну, ось я виросту...

— Про це ви поміркуйте вдвох із батьком,— сказала міс Моді.

Ми спустилися прохолодними новими східцями, вийшли на сонце і побачили, що містер Ейвері і міс Стефані Крофорд усе ще стоять і розмовляють. Відступили на кілька кроків і тепер стояли на тротуарі проти будинку міс Стефані. До них простувала міс Рейчел.

— А я, коли виросту, буду клоуном,— сказав Діл.

Ми з Джемом зупинилися від подиву.

— Так, так, клоуном,— повторив Діл.— Нема у мене ніякого підходу до людей, я вмію хіба що сміятися з них, піду в цирк і сміятимуся скільки заманеться.

— Звідки ти взяв, що клоуни сміються? — запитав Джем.— Навпаки, вони сумні, а з них усі сміються.

— А я буду не такий, як усі клоуни. Вийду на середину арени і сміятимуся з людей. Ти он глянь туди,— і Діл показав рукою.— То хіба люди? Їм на мітлах літати. Тітонька Рейчел уже літає.

Міс Стефані і міс Рейчел відчайдушно замахали нам руками. Діл правду каже — вони як відьми.

— От лихо! — зітхнув Джем.— А не підійти не можна. Щось трапилося.

Містер Ейвері розчервонівся — він так чхав, що трохи не збив нас, коли ми підійшли. Міс Стефані тремтіла від хвилювання, а міс Рейчел схопила Діла за плече.

— Негайно ідіть у двір і з двору нікуди,— веліла вона.— На вулиці небезпечно.

— Що трапилося? — запитала я.

— Ви що, не чули? В місті тільки й розмов, що про це...

На порозі з’явилася тітка Олександра і покликала нас, але було вже пізно: міс Стефані встигла розповісти нам з превеликою радістю, що сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив на вулиці, біля пошти, Аттікуса, плюнув йому в обличчя і сказав, що рано чи пізно він з ним розправиться. 

 — Я б волів, щоб Боб Юел не жував тютюну,— оце й усе, що сказав з цього приводу Аттікус.

А події, за словами міс Стефані Крофорд, розгорталися так. Аттікус саме виходив з пошти, коли Боб Юел підступив до нього, вилаяв Аттікуса, плюнув йому в обличчя і погрозив, що вб’є його. Міс Стефані сказала (коли вона розповідала цю історію вдруге, виходило, ніби сама все бачила на власні очі — саме поверталася з крамниці), що Аттікус і оком не змигнув, дістав носовичок, витер обличчя і стояв собі, а тим часом містер Юел обзивав його такими словами, що скоріше їй язик одсохне, ніж вона їх повторить. Містер Юел умів зводити рахунки в глухому закутку, він знав, як це робиться, а тут іще й не дістав опору, отож і почав наступати: «То що — битися не бажаєте? Надто гордий? Чорнолюб смердючий!» — «Ні, просто надто старий»,— сказав Аттікус і, засунувши руки в кишені, пішов геть,— розповідала міс Стефані. Отакий він, Аттікус Фінч, інколи так відріже, що...

У нас з Джемом було невесело на душі.

— І все-таки,— сказала я,— колись він був найкращий стрілець округу. Він міг...

— Не ходитиме ж він з рушницею, Всевидько,— сказав Джем.— Та в нього й рушниці немає. Ти ж знаєш, що навіть до тюрми він тоді пішов без зброї. Аттікус вважає, що носити при собі зброю означає напрошуватися на постріл.

— Тепер інша річ,— заперечила я.— Давай попросимо його, хай у когось позичить рушницю.

Ми сказали про це Аттікусу, він відповів: «Нісенітниця».

Діл доводив, що треба просити і добрий Аттікус поступиться; зрештою, якщо містер Юел уб’є його, ми ж помремо з голоду, до того ж за нас візьметься тітка Олександра. Насамперед, тільки-но Аттікуса поховають, вона прожене Келпурнію. Джем сказав, що на нього, певно, подіяло б, якби я розридалась і почала качатися по підлозі. Адже я маленька, до того ж дівчинка. Але це теж не допомогло.

Аттікус помітив, що ми похмуро тиняємось навколо будинку, не їмо, що нас не цікавлять звичайні розваги, і зрозумів, як глибоко ми стурбовані. Одного вечора він приніс футбольний журнал, Джем байдуже погортав його і відсунув. Тоді Аттікус запитав:

— Що тебе непокоїть, сину?

— Містер Юел,— недовго думаючи, відповів Джим.

— А що сталося?

— Нічого особливого. Ми боїмося за тебе і хочемо, щоб ти з ним що-небудь зробив.

Аттікус сумно всміхнувся.

— Що ж із ним зробити? Хіба примусити підписати пакт про ненапад?

— Коли людина погрожує розправою, від неї можна всього сподіватися.

— Тоді від нього й справді можна було всього сподіватися,— сказав Аттікус.— Джем, уяви себе на хвилинку на місці Боба Юела. Під час суду я переконливо довів, що жодному його слову вірити не можна, якщо доти йому хтось іще вірив. Йому треба було зігнати на комусь зло, такі люди, як він, не можуть без цього. Якщо, плюнувши мені в обличчя і пригрозивши убити, він хоч один раз не побив Мейєлу, мене це влаштовує. Він мав одвести на комусь душу, хай краще на мені, ніж на своїх дітях. Розумієш?

Джем кивнув головою.

Тітка Олександра зайшла саме тоді, коли Аттікус говорив:

— Нам нема чого боятися Боба Юела, він уже вдовольнився.

— А я не зовсім певна цього. Така людина може піти на все, аби помститися. Ти ж знаєш їх.

— Справді, сестро, що Юел може мені зробити?

— Заподіє щось нишком,— сказала тітка Олександра.— Не сумнівайся.

— Це не така проста річ — щось заподіяти в Мейкомбі нишком,— відповів Аттікус.

Після цього ми вже не боялися. Літо минало, і ми не гаяли даремно часу. Аттікус запевнив нас, що поки вища судова інстанція не розгляне справи, Томові Робінсону нічого не загрожує, і цілком можливо, що Тома випустять або принаймні призначать новий судовий розгляд. А поки що він працює на фермі в епфілдській тюрмі, за сімдесят миль від Мейкомба, в Честерському округу. Я запитала, чи дозволять дружині і дітям відвідувати Тема, Аттікус відповів, що не дозволять.

— А якщо апеляція не допоможе, що тоді з ним буде? — запитала я.

— Тоді посадять на електричний стілець,— сказав Аттікус, — якщо губернатор не пом’якшить вирок. Не треба тривожитись передчасно, Всевидько. Сподіватимемось, що все обійдеться.

Джем лежав на дивані і читав журнал «Популярна механіка». Раптом він підвів голову і сказав:

— Це несправедливо. Він нікого не вбив, навіть якщо він і винен. Він нікого не позбавив життя.

— Ти ж знаєш, що по закону штату Алабама гвалтування карається смертю.

— Так, сер, але присяжні не повинні були виносити йому смертний вирок. А коли вже осудили, могли дати двадцять років.

— Засудити на двадцять років,— поправив Аттікус.— Том Робінсон — кольоровий. У наших краях, Джем, не знайдеться такого суду присяжних, який, розглядаючи подібну справу, сказав би: «Ти винен, але не дуже». Тут може бути або повне виправдання, або найвища кара.