— Вона сказала, що хоче покинути цей світ нікому і нічим не зобов'язаною. Джем, вона тяжко хворіла, людина в її становищі може вдатися до якого завгодно засобу, аби полегшити страждання, і ніхто її не осудив би, але вона була іншої думки. Вона вирішила перед смертю перебороти згубний потяг до морфію, і як сказала, так і зробила.

— То це й було причиною її приступів? — запитав Джем.

— Так, саме це й було причиною приступів. Більшість з того, що ти читав їй, вона не чула, я певен. Вся її увага була прикута до будильника. Якби ти не попав до її рук, я все одно звелів би тобі ходити до неї і читати. Твоє читання, певно, трохи відвертало її увагу. Була й ще одна причина...

— І вона померла вільною і чистою?— запитав Джем.

— Як гірське повітря,— сказав Аттікус.— Майже до останньої хвилини не втрачала свідомості,— Аттікус усміхнувся,— і сварилася. З усіх сил кляла мене і віщувала, що до кінця своїх днів я тільки те й робитиму, що братиму тебе з тюрми на поруки. Вона веліла Джесі запакувати для тебе оцю коробку...

Аттікус нахилився, підняв коробку від цукерок і передав її Джемові.

Джем одкрив коробку. В ній на зволоженій ваті лежала прекрасна прозоро-біла квітка — камелія «гірський сніг».

У Джема очі мало не полізли на лоб.

— Стара карга, чого вона до мене присікалася! — закричав Джем і жбурнув квітку додолу.

Аттікус швидко підвівся і підійшов до Джема. Син схилив голову батькові на груди.

— Ну-ну, годі,— мовив батько.— Я думаю, що цим вона тобі сказала: тепер усе гаразд, Джем, усе гаразд. Ти ж знаєш, вона була жінкою благородною.

— Благородною? — Джем підняв голову. Він був червоний як рак.— І це після всього, що вона про тебе казала?

— І все-таки вона була жінкою благородною. Хоча її погляди на речі й не збігалися з моїми... це так, сину. Проте, я тобі вже казав, якби ти навіть проявив стриманість того вечора, я все одно послав би тебе до місіс Дюбоз, щоб ти почитав їй уголос. Я хотів, щоб ти уважніше придивився до неї, хотів, щоб ти побачив справжню мужність, щоб переконався, що не обов'язково мати в руках рушницю. Справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш. Місіс Дюбоз перемогла. Вона померла певна, що нікому нічим не зобов'язана. Це наймужніша людина, яку мені будь-коли доводилося бачити.

Джем підняв коробку від цукерок і жбурнув у вогонь. Потім підняв квітку. Я пішла спати, а він сидів і гладив пальцями пелюстки камелії. Аттікус читав газету.

Джемові сповнилося дванадцять років. Ладнати з ним стало нелегко: характер непостійний, настрій мінливий. А апетит — страшний. Весь час Джем огризається — не чіпляйся до мене! Я не витримала і спитала Аттікуса:

— Чи не солітер у нього?

Аттікус сказав, що ні, просто Джем росте. І я повинна бути терпляча і якомога рідше йому надокучати.

Перемінився Джем за останні тижні. Одразу після смерті місіс Дюбоз. Раніше він, здається, був радий, коли я супроводжувала його на ті щоденні читання. І враз у нього появилися нові, незрозумілі погляди, він почав їх нав’язувати мені, дійшло до того, що інколи він повчав мене, що і як робити. Одного разу ми посварились, і Джем крикнув:

— Пора вже бути людиною! Навчишся ти коли-небудь поводитися так, як належить дівчині?

Я розплакалась і побігла до Келпурнії.

— Ти не повинна засмучуватись із-за містера Джема,— почала вона.

— Міс-те-ра?!

— Так, містера, він уже майже дорослий.

— Не доріс він ще до містера,— сказала я.— Його треба відлупцювати, та нікому, а я не можу, бо мала.

— Дитино,— заспокоювала Келпурнія,— містер Джем стає дорослим, і тут нічого не вдієш. Тепер йому дедалі частіше хочеться побути на самоті, займатися своїми справами — усі хлопці такі. А ти, щоб не нудьгувати, приходь до мене. В кухні завжди знайдеться діло.

Літо мало бути непоганим: Джем хай собі робить що хоче, а я, поки приїде Діл, буду з Келпурнією. Вона, здається, рада, коли я забігаю до неї в кухню, дивлюсь, як вона порається, і думаю: це зовсім не просто — бути дівчиною.

Настало літо, а Діл не приїжджав. Я одержала від нього листа і фотокартку. Він писав, що у нього новий батько — це було його фото — і що йому доведеться влітку лишитися в Мерідіані, бо вони надумали робити рибальський човен. Новий батько Діла був адвокат, як і Аттікус, але набагато молодший. З фотографії на мене дивилося досить приємне обличчя, я раділа, що Ділові пощастило придбати такого батька, але водночас мене охопив розпач. Правда, в кінці листа Діл запевняв, що вічно мене кохатиме, писав, щоб я не турбувалася, що він тільки-но заробить грошей, приїде по мене, і ми одружимось, і щоб я йому писала.

Я розуміла, що маю справжнього жениха, та яка від цього радість, коли його не було поряд. Раніше я ніколи про це не думала, але літо для мене — це Діл, який сидить біля ставу і курить цигарку з мотузка; заблищать, забігають у Діла очі — значить, придумав, як виманити з дому Страхолюда Редлі; літо — це квапливий поцілунок Діла, коли на нас не дивиться Джем, це бажання завжди бути разом. Коли Діл був поряд, життя текло своїм звичайним річищем, без нього воно ставало нестерпним. Два дні я ходила сама не своя.

До того ж законодавчі збори штату було скликано на позачергову сесію, і Аттікус поїхав на два тижні. Губернаторові заманулося терміново влаштувати аврал і позбутися кількох молюсків, що присмокталися до днища державного корабля; в Бірмінгемі почалися сидячі страйки; черги за хлібом у містах ставали все довші, а фермери — все бідніші. Та ці події відбувалися в світі, далекому від нас із Джемом.

Одного разу ми немало здивувалися, побачивши в «Монтгомері едвертайзер» карикатуру, під якою був напис «Фінч із Мейкомба». Аттікус — босий, у коротких штанях, прикутий до парти — щось старанно виводив на грифельній дощечці, а навкруги якісь легковажні дівчата верещали і гикали на нього.

— Це комплімент,— пояснив Джем.— Він завжди робить те, до чого інші не беруться.

— Як це?

До того нового, що останнім часом з’явилося в характері Джема, слід додати ще одну рису: йому почало здаватися, що він усе на світі знає.

— Ну, Всевидько, це щось на зразок перебудови системи оподаткування в округах і таке інше. Більшість людей такими речами не цікавиться.

— Звідки ти знаєш?

— Годі, дай мені спокій. Я читаю газету.

Хай буде так, як він хоче. Я пішла в кухню. Келпурнія лущила горох, нараз вона спитала:

— Що мені з вами робити в неділю? Як ви підете до церкви?

— Дуже просто. Гроші на пожертвування Аттікус нам залишив.

Келпурнія примружила очі, і я здогадалася, що вона думає.

— Кел, ми будемо поводитися пристойно, справді. Ось уже скільки років ми не пустуємо в церкві.

Келпурнія, певно, пригадала один пам’ятний день: то була неділя, йшов дощ, ми лишилися самі — ні батька, ні вчительки не було. Зоставшись без нагляду, ми всім класом пішли в кочегарку і прив’язали там Юніс Ен Сімпсон до стільця. Потім про неї забули. Піднялися нагору, слухали тихенько проповідь, коли раптом щось як затарабанить — десь били по трубах парового опалення, батареї дзвеніли, аж поки хтось не пішов з’ясувати, в чому річ. Коли Юніс Ен привели з кочегарки, вона заявила, що більше не бажає грати в мученика, хоча Джем Фінч і сказав, що коли вона вірить у бога по-справжньому, то не згорить, але внизу надто жарко.

— І крім того, Кел, Аттікус не вперше залишає нас самих,— протестувала я.

— Залишає тоді, коли знав напевно, що з вами в церкві буде вчителька. Цього разу він про це нічого не згадував — може, забув.

Келпурнія почухала потилицю. І раптом усміхнулася.

— Може, ви з містером Джемом підете завтра до церкви зі мною?

— Ай справді!