— Я підійду з другого боку будинку,— сказав Джем.— Учора ми примітили з вулиці, що одна віконниця ледве тримається. Хоч би на підвіконня просунути записку.
— Джем...
— Ні, ти сама напросилася, вороття нема, залишайся з нами.
— Гаразд, але я не хочу вартувати. Джем, того разу хтось...
— Ти будеш вартувати, стежитимеш за тильною стороною подвір'я, Діл стоятиме перед будинком і дивитиметься на вулицю; якщо хто буде йти, він подзвонить. Зрозуміло?
— Зрозуміло. А що ти йому напишеш?
— Ми дуже чемно просимо його,— сказав Діл,— щоб він хоч зрідка виходив з дому і розповідав нам, що він там робить, запевняємо, що не скривдимо його, купимо морозива.
— Ви збожеволіли, він уб'є нас усіх!
— Це я придумав,— сказав Діл.— По-моєму, якщо він вийде і трохи посидить з нами, то йому буде веселіше.
— Звідки ти знаєш, що йому невесело?
— Спробувала б ти посидіти під замком років сто і їсти тільки котів! Б'юсь об заклад, у нього вже виросла отакенна борода...
— Як у твого батька?
— У мого батька нема бороди, він...— Діл замовк, ніби щось пригадавши.
— Ага, піймався, раніше казав, що в твого батька чорна борода...
— Коли хочеш знати, він поголив її минулого літа. У мене є лист од батька, не віриш — можеш прочитати, ще й два долари мені вислав.
— Так я й повірила! Може, він вислав тобі кавалерійський мундир і шаблю? Ну й брехун же ти! Патякай далі.
Діл Гарріс був мастак збрехати, я вперше такого бачила. Крім усіх інших пригод, він сімнадцять разів літав на поштовому літаку, бував у Новій Шотландії, бачив слона, а бригадний генерал Джо Уїлер був його дідом і залишив йому свою шаблю.
— Перестаньте,— сказав Джем. Він заліз під веранду і витяг звідти жовте бамбукове вудлище.— Думаю, що дістану з тротуару.
— А я думаю, що тому, хто не побоявся підійти і торкнутися стіни, вудочка ні до чого,— сказала я.— Пішов би та й постукав у парадні двері.
— Це... інша... річ,— сказав Джем.— Скільки разів тобі про це говорити?
Діл дістав з кишені папірець і віддав його Джемові. Ми всі троє обережно рушили до будинку Редлі. Діл зупинився біля ліхтарного стовпа, а ми з Джемом звернули в провулок. Я поминула Джема, дійшла до повороту і глянула навкруги.
— Спокійно. Ніде ні душі,— повідомила я.
Джем зиркнув на Діла. Той кивнув головою.
Тоді Джем прикріпив записку до вудлища і простяг її до вікна, яке заздалегідь намітив. Але вудлище було коротке, до вікна не діставало якихось кілька дюймів. Джем нахилився вперед скільки міг і тицяв вудлищем у напрямку вікна. Я стежила за цією операцією, а тоді покинула свій пост і підійшла до Джема.
— Ніяк не закину записку,— пробуркотів він,— до вікна дістало, а відчепити там не можу. Йди на вулицю, Всевидько.
Я вернулася на своє місце і глянула за поворот на безлюдну вулицю. Потім озирнулася на Джема, який терпляче намагався просунути записку на підвіконня: папірець усе падав на землю. Джем знову й знову піднімав його вудкою і тицяв у вікно; я подумала, що коли навіть це послання і дійде до Страхолюда, він нічого не розбере. Я знову глянула на вулицю і раптом почула дзвіночок. Я різко обернулася — зараз на мене кинеться Страхолюд із жахливими і закривавленими іклами. Натомість побачила Діла, який щосили дзвонив у Аттікуса під носом. У Джема був такий нещасний вигляд, що я вже не наважилася й докоряти йому. Казала ж, щоб нічого не затівав. Він поплентався по тротуару, тягнучи за собою вудлище.
— Перестань дзвонити,— наказав Аттікус.
Діл опустив дзвоник; стало так тихо, що мені захотілося, щоб дзвіночок залунав знову. Аттікус зсунув на потилицю капелюха і, взявшись руками в боки, запитав:
— Ти що тут робиш, Джем?
— Нічого.
— Перестань викручуватися. Кажи.
— Я... ми хотіли дещо передати містеру Редлі.
— Що ж саме ви хотіли йому передати?
— Листа.
— Покажи.
Джем подав брудний, пом'ятий папірець. Аттікус намагався збагнути написане.
— Чого це вам захотілося, щоб містер Редлі вийшов з дому?
— Ми думали, що йому з нами буде весело...— почав було Діл, але Аттікус глянув на нього так, що той знітився й замовк.
— Сину,— мовив Аттікус, звертаючись до Джема,— я хочу сказати тобі одну річ, сказати і більше не повторювати: перестань мучити цю людину. І ви обоє теж.
Що б містер Редлі не робив — це його діло. Захоче він вийти — вийде. Захоче лишатися вдома, у своєму власному будинку,— це його право, і він обійдеться без турбот таких, м'яко кажучи, цікавих, як ми. Чи сподобалося б нам, якби Аттікус вдерся ввечері, не постукавши, в нашу кімнату? А ми саме так чинимо щодо містера Редлі. Нам здається, що містер Редлі поводиться трохи дивно, а йому його поведінка не здається дивною. До того ж чи не спадало нам на думку, що коли хочеш з людиною поговорити, то ввічливіше заходити через двері, а не лізти у вікно? Нарешті, ми повинні триматися якнайдалі від цього будинку, поки нас туди не запросять, не слід більше грати в нерозумну гру, за якою нас застав Аттікус, або глузувати з будь-кого на нашій вулиці чи взагалі в нашому місті...
— Ми й не думали глузувати з нього,— сказав Джем,— ми просто так...
— Ага, значить, ви просто так це робили, правда?
— Що робили? Глузували?
— Ні,— сказав Аттікус,— своєю грою ви перед усіма сусідами виставляли напоказ його життя.
Джем, здається, навіть обурився.
— Я цього не казав! Не казав!
Аттікус сухо засміявся.
— Ти ж щойно сам це визнав. Ну, ось що,— промовив Аттікус,— негайно припиніть ці дурниці.
Джем навіть рота роззявив, дивлячись на батька.
— Ти, здається, хочеш стати юристом? — Аттікус якось загадково стиснув губи, ніби хотів вирівняти їх у ниточку.
Джем вирішив, що викручуватися далі — марна річ, і замовк. Аттікус зайшов у будинок по якісь папери, що їх забув узяти з собою вранці, а Джем тільки тепер збагнув, що піймався на давно відомий юридичний трюк. Він стояв далеченько від веранди, аж поки батько вийшов і рушив до міста. Коли Аттікус був на такій відстані, що вже не міг почути, Джем закричав йому вслід:
— Раніше хотів стати юристом, а тепер не знаю!
РОЗДІЛ VI
— Гаразд,— сказав батько, коли ми запитали його, чи можна нам з Ділом посидіти біля ставка міс Рейчел, бо Діл завтра вже від'їздить.— Попрощайся з ним за мене, наступного літа ми чекаємо на нього.
Ми перестрибнули через низеньку огорожу, що відділяла двір міс Рейчел від доріжки до нашої садиби. Джем закричав перепелом, і з темряви долинула відповідь Діла.
— Яка тиша! Ніщо й не колихнеться,— сказав Джем,— Подивіться.
Вій показав на схід. За горіховими деревами міс Моді піднімався величезний місяць.
— Навіть здається, що він гарячий,— промовив Джем.
— Що на ньому сьогодні, хрест? — запитав Діл, не підводячи голови. Він скручував цигарку з клаптика газети і мотузка.
— Ні, просто жінка. Діл, не запалюй тієї штуки, смердітиме на все місто.
Коли в Мейкомбі дивишся на місяць, то бачиш жінку. Вона сидить перед дзеркалом і розчісує волосся.
— Ми нудьгуватимемо без тебе,— сказала я Ділу.— Може, підемо і підстережемо містера Ейвері?
Містер Ейвері наймав кімнату навпроти будинку місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Кожної неділі він збирав мідяки на користь церкви, а щодня до дев'ятої години вечора сидів на ґанку і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити сцену, яку він, певно, розіграв востаннє, бо скільки ми стежили за ним після цього, нічого не повторювалося. Ми з Джемом спускалися з веранди міс Рейчел, як раптом Діл зупинив нас.
— Ви тільки гляньте!
І показав рукою через вулицю. Спочатку ми не побачили нічого, крім порослої гліцинією веранди, але, придивившись пильніше, помітили, що з-поміж листя, описуючи дугу, з висоти приблизно десяти футів цівкою ллється вода прямо в коло жовтого світла від вуличного ліхтаря. Джем сказав, що містер Ейвері прорахувався, а Діл зауважив, що він, певно, випиває по галону в день: вони засперечалися, хто точніше визначить відстань. Участі в цьому змаганні я не брала і знову відчула себе самотньою.