В той же день, за вечерею, я попросила: «Передайте мені, будь ласка, оту чортову шинку»; тоді дядечко Джек тицьнув на мене пальцем і сказав:

— Поговоримо пізніше, міледі.

Після вечері дядечко Джек пішов до вітальні і сів у крісло. Він ударив себе по колінах, це означало: іди сюди, Всевидько, залазь. Від нього приємно пахло спиртом і ще чимось солодким. Він одкинув назад мою гривку і подивився мені в очі.

— Ти більше схожа на Аттікуса, ніж на свою маму. Крім того, ти вже виросла із своїх штанців.

— Ні, вони мені саме в міру.

— Я бачу, тобі подобаються такі слова, як «чорт», «біс».

Я відповіла, що це справді так.

— А мені вони не подобаються,— сказав дядечко Джек.— Без крайньої потреби я їх не вживаю. Я пробуду тут тиждень і в цей час не хотів би чути їх. Всевидько, у тебе будуть неприємності, якщо ти не облишиш ці слова. Ти ж напевно хочеш вирости справжньою леді?

Я сказала, що не дуже.

— Звичайно, хочеш. А тепер ходімо до ялинки.

Того вечора ми допізна прикрашали ялинку, а в сні я бачила два довгастих пакунки — мій і Джемів. Вранці ми знайшли їх під ялинкою, вони були від Аттікуса, це він написав дядечкові Джеку, щоб той привіз їх, а найголовніше — це було те, що ми хотіли.

— Тільки не в домі,— сказав Аттікус, помітивши, що Джем цілить у картину на стіні.

— Тобі доведеться навчити їх стріляти,— сказав дядечко Джек.

— Це вже твоя робота,— відповів Аттікус.— Своє я вже зробив.

Щоб одірвати нас од ялинки, Аттікус заговорив з нами, як у суді. Він не дозволив нам узяти з собою духові рушниці на «Пристань Фінча» (я вже подумала, як би підстрелити Френсіса) і сказав, що тільки-но ми в чомусь прошпетимось, він відбере їх назавжди.

«Пристань Фінча» — це, крім усього іншого, триста шістдесят шість сходин, що вели з крутого обриву вниз до самої пристані. Далі за течією, за обривом, виднілися залишки старого причалу, де колись негри Фінча вантажили на судна тюки бавовни, а розвантажували лід, борошно, цукор, різне сільськогосподарське знаряддя і жіноче вбрання. Широка дорога йшла від берега і губилася в гущавині лісу. Вона вела до білого двоповерхового будинку, кругом якого внизу була веранда, а вгорі — галерея. На схилі віку наш предок Саймон Фінч спорудив той будинок, щоб догодити своїй сварливій жінці. Але верандою і галереєю, мабуть, і вичерпувалась його схожість з іншими, типовими для того часу будинками. Внутрішнє опорядження будинку виказувало простодушність Саймона Фінча і його повне довір'я до своїх нащадків.

Нагорі було шість спальних кімнат — чотири для вісьмох дочок, одна — для Уелкома Фінча, єдиного сина, і одна — для гостей-родичів. На перший погляд, усе просто; однак до кімнат дочок можна було потрапити тільки по одних сходах, до кімнати Уелкома і до гостей — тільки по інших.

З дівочої кімнати сходи вели до спальні батьків на першому поверсі, отже, Саймон завжди знав, коли його дочки увечері виходили чи заходили.

Кухня стояла окремо від будинку і з'єднувалася з ним критим дерев'яним ходом. В кінці двору на високій жердині висів іржавий дзвін, ним скликали людей, що працювали на плантації, він же сповіщав про нещастя. Дах був плаский — як кажуть, для вдовиних прогулянок, але вдови там не ходили,— з плаского даху Саймон стежив за своїм наглядачем, за суднами на річці, а також за тим, що робиться на плантаціях сусідів-орендарів.

З цим будинком була зв'язана легенда, звичайна для часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, щойно заручена, надягла на себе все своє придане, аби воно не попало до рук грабіжників, що нишпорили навкруги. Дівчина застряла на «сходах дочок» і протиснулася тільки після того, як її облили водою.

Ми приїхали на «Пристань». Тітка Олександра поцілувала дядечка Джека, Френсіс поцілував дядечка Джека, дядечко Джімі мовчки потиснув руку дядечкові Джеку, ми з Джемом дали Френсісу подарунок, а він — нам. Джем вирішив, що вже можна шукати товариства серед дорослих, і пішов, залишивши мене розважати двоюрідного брата. Френсісу було вісім років, і він гладенько зачісував волосся.

— Що тобі подарували на різдво? — спитала я ввічливо.

— Те, що я просив,— відповів він.

Френсіс просив нові штани до колін, рюкзак з червоної шкіри, п'ять сорочок і галстук-метелик.

— Чудово,— сказала я не зовсім щиро.— А нам з Джемом подарували духові рушниці, а Джемові ще й хімічний набір...

— Іграшковий, звичайно.

— Ні, справжнісінький. Він зробить мені невидиме чорнило, і я напишу цим чорнилом Ділові листа.

Френсіс сказав, що не розуміє, яка з цього користь.

— Ти можеш собі уявити? Діл одержує листа, в якому нічого не написано. Оце буде загадка!

Розмовляти з Френсісом — те саме, що поступово спускатися на морське дно. Ніколи ще мені не траплялося бачити такого нудного хлопчиська. Він не міг наклепати на мене шкільному начальству, бо жив у Мобілі, але тітці Олександрі розповідав про мене все, що знав, а тітка, в свою чергу, розсипалася перед Аттікусом, який або вислухає та й забуде, або гарно вилає — як уже йому заманеться. За весь час тільки один раз я почула від батька різкі слова — тоді він розмовляв з сестрою:

— Сестро, я виховую їх як можу!

Думаю, що до цієї розмови мав якесь відношення комбінезон, у якому я бігала скрізь.

Річ у тому, що тітка Олександра виявляла надмірно велику турботу про мій гардероб. Я ніколи не стану леді, якщо ходитиму в штанях; коли я сказала, що в платті нічого не можу робити, тітка зауважила, що не треба шукати такої роботи, для якої потрібні штани. На думку тітки Олександри, мені годилося гратися плиткою, чайним сервізом, носити намисто із штучних перлин, яке вона подарувала мені, коли я народилася; крім того, я повинна осявати, як сонечко, самітнє життя мого батька. Я сказала, що можна ходити в штанях і в той же час сяяти, а тітка відповіла, що я повинна бути світла, як промінь сонця, що я народилась гарною дівчинкою, а тепер з кожним роком гіршаю. Вона постійно ображала і сердила мене; я не могла цього зрозуміти і звернулася до батька; він одказав, що в нашій родині й без мене досить сонячних променів, велів займатися своїми справами, що в основному я йому подобаюсь така, як є.

Під час святкового обіду мене звичайно садовили окремо за маленький стіл у їдальні; Джем і Френсіс обідали разом з дорослими. Тітка ще довго садовила мене окремо, в той час як Джем і Френсіс уже давно сиділи за великим столом. Я частенько думала, чого вона боїться — що я встану і щось перекину? Інколи мені хотілося попросити в тітки дозволу хоч раз посидіти за великим столом з дорослими: я б довела, що можу поводитися пристойно; зрештою, я ж обідаю щодня дома і нічого лихого не трапляється. Я попросила Аттікуса, щоб він вплинув на тітку, але батько відповів, що не може: ми гості і маємо сидіти там, де нас посадять. І ще сказав, що тітка Олександра не дуже розуміє дівчаток — їх у неї ніколи не було.

Але куховарство тітки Олександри примушувало забути всі її вади. Три м'ясні страви, свіжі овочі з комірчини, мариновані персики, два кекси та інші смачні речі — це був скромний святковий обід. Після обіду дорослі пішли до вітальні і посідали навкруги, у святковому настрої. Джем ліг на підлозі, а я вийшла надвір.

— Надінь пальто,— сказав Аттікус якимсь сонним голосом, але я не зважила на його слова.

Френсіс підсів до мене на ґанку.

— Я ще ніколи так смачно не обідала.

— Бабуся вміє чудово готувати,— сказав Френсіс.— Вона й мене навчає.

— Хлопцям це ні до чого.— Я уявила собі Джема у фартусі і засміялась.

— Бабуся твердить, що всі чоловіки повинні вміти варити їсти і доглядати своїх жінок, коли ті себе погано почувають,— сказав брат.

— Я не хочу, щоб Діл доглядав мене. Краще я його доглядатиму.

— Діл?

— Еге ж. Тільки ти нікому не кажи про це: ми збираємось одружитися, коли виростемо. Влітку він зізнався, що кохає мене.

Френсіс розреготався.

— Чого ти? — спитала я.— Він непоганий хлопець.