Нарешті я переконав героя, і він дав власникові документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штука називається «сідалищна сумка» й шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, шо це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був переконаний на сто процентів, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя в цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не вдвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій дєд.

Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а дєд знову дрихнув. «Дєд, – сказав я, смикаючи його за руку, – ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розкрив глаза то не поняв, де він. «Анна?» – спитав дєд. «Нє-а, дєд, – сказав я, – то я, Саша». Він зразу понік і сховав від мене своє лице. «Ми маємо номер», – повторив я. «З ним усе гаразд?» – спитав герой. «Та він просто змучений». – «А до завтра йому стане краще?» – «Та мови нема!» Хоча, правду кажучи, дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким дєд був у нормальній формі. Помню один жарт, який мені розповідав батя. Коли я був іше малим пацаном, то дєд говорив, шо я – це комбінація баті, мами, Брежнєва й себе самого. Я постоянно думав, шо це прикольна історія, аж до цієї мінути, коли в Луцьку ми спинилися перед готелем.

Я сказав героєві, шо ліпше сумок у машині не лишати. В Україні в людей є така погана привичка брати чужі вєщі без спросу. Я читав, шо НьюЙорк – це дуже опасне місто, але думаю, що в Україні куда опасніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть чужі вєщі без спросу, то це, канєшно, поліція. А якшо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть всьо без спросу. І дуже часто це одні й ті самі люди.

«Поїмо», – сказав дєд, порпаючись десь біля руля. «Ти голодний?» – спитав я в героя, який знову став сексуальним об’єктом для Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. «Заберіть її від мене!» – просив він. «Ти голодний?» «Будь ласка!» – повторив він. Я покликав псіну, а коли вона не послухалася, то ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо поняла, що по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її шкода? «Я просто помираю від голоду», – сказав герой, відриваючи голову від колін. «Шо-шo?» – «Так, я голодний». – «Ага, значить ти голодний». – «Так». – «Супер. Наш шофер…» – «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». – «А хто тебе чіпає?» – «Не зачіпає. Я сказав „не зачіпає“». – «Шо значить „зачіпати“?» – «Ну, іритувати». – «Шо таке іритувати?» – «Дратувати, засмучувати». – «А… так… засмучувати, я розумію». – «Тобто я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до дєда, то побачив, шо він знову нирнув в екзаменацію фотки Августини. Між ним і фотокарткою чувствувалася така меланхолія, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», – сказав я. «Нормально», – відповів дєд, який у цю мить тримав фотку дуже близько до лиця. Псіна настойчиво скавуліла. «Я б хотів тільки зауважити…» – почав герой. «Шо-шо?» – «Вам варто дізнатися…» – «Так?» – «Я… як би це сказати?..» – «Шо-шo?» – «Я…» – «Ти дуже голодний, так?» – «Я вегетаріанець». – «Я не понімаю!»

«Я не їм м’яса». – «А чого так?» – «Просто не їм». – «Як можна не їсти м’яса?!» – «Ну, просто не їм». «Він м’яса не їсть», – сповістив я дєдові. «А певно, що їсть», – відповів дєд. «Та будеш ти їсти м’ясо», – обернувся я до героя. «Ні, не буду!» «Ну, а чого?» – знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м’яса». – «Що, і свинину нє?» – «Ні». – «Ніякого м’яса?» – «Ні». – «А біфштекс?» – «У жодному разі». – «А курку?» – «Ні». – «Так, може, яловичину?» – «О Боже! Ні! Ніякої телятини!» – «А ковбасу чи сардельку?» – «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це дєдові, і він глянув на мене тривожно. «Із ним щось не так?» – поцікавився дєд. «Шо з тобою не так?» – спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», – відповів той. «А може, гамбургер?» – «Ні». – «А язик?» «Що він там сказав, що з ним сталося?» – встряв дєд. «Сказав, шо просто так звик». – «А ковбасу він їсть?» – «Нє-а». – «Не їсть ковбаси?!» – «Нє, ні ковбаси, ні сардельок». – «Що, правда?!» – «Ну, він так сказав». – «Так, але ковбаса…» – «Я знаю». – «Ти справді зовсім не їж ковбаси?» – «Без ковбаси». «Він не їсть ковбаси», – знов обернувся я до дєда. Дєд заплющив очі й спробував скласти руки на животі, шо йому не получилося, бо мішав руль. Я прикинув, шо дєдові стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді запитай у нього, що він їсть узагалі, щоб ми могли знайти підходящий ресторан». – «Та ти просто шмук!» – сказав я героєві. «Ви неправильно вживаєте це слово». «Правильно-правильно», – відповів я.

«То єсть, як він не їсть м’яса?!» – запитала офіціантка з таким виглядом, шо дєд аж схватився за голову. «Шо з ним?» – допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м’яса не їсть, хто за голову тримається чи з псіною, яка кусає собі хвоста?» – «З тим, шо не їсть м’яса». – «Він просто так привик». Герой спитав, шо вона хоче. «У них без м’яса нічо нема», – проінформірував я героя. «І шо, він справді не їсть м’яса?» – опечалилась офіціантка. «Ага, він такий». – «А ковбасу?» «Ніякої ковбаси», – сказав до офіціантки дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, з’їси трошки м’яска? – перепитав я героя. – Бо в них же без м’яса нічо нема». «А в них немає картоплі або чогось подібного?» – запитав він. «У вас бараболя є? – спитав я в офіціантки. – Чи шо-небудь подібне?» – «У нас бараболя тільки до м’яса». Я переклав її слова героєві. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» – «Шо?» «Можна нам дві або три порції картоплі без м’яса?» – запитав я в офіціантки. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай у нього, може, він буде їсти печінку», – сказав дєд.

Офіціантка повернулася й оголосила: «Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м’ясом. Директор сказав, шо тут ніяких переговорів бути не може. Він має його з’їсти». – «Подвійна картопля – нормально?» – спитав я в героя. «О, це було б просто супер!» Дєд і я заказали по свинній одбивній, а ше одну заказали для Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Псіна якраз узялася опять до знакомства з ногою героя.

Коли принесли їсти, герой заставив мене забрати м’ясо з його тарєлки. Сказав, шо навіть не хоче до нього притрагуватися. Це вже доводило мене до бєлої гарячки. Хочете знати чого? Того шо я почав понімати, шо він уважає наше їдло надто поганим для себе.

Я вибрав м’ясо з його тарєлки, бо знав, шо батя в такому разі наказав би мені це здєлати, і я навіть нічого йому не сказав. «Скажи йому, що завтра ми рушимо дуже рано», – відізвався дєд. «Рано?» – «Так ми зможемо довше шукати. Уночі шукати погано». «Завтра ми виїдемо дуже рано», – переклав я для героя. «Це добре», – відповів він, відсмикнувши свою ногу. Я просто страшенно здивувався, коли дєд заявив, що виїдемо рано. Він ненавидів, якшо не міг довго перекимарити. Він узагалі ненавидів бути невиспаним. Так само він іше ненавидів Луцьк, машину, героя й мене на додачу. А якшо ми виїдемо рано, то він усього того матиме на цілий день більше. «Я хочу глянути на мапи», – сказав дєд. Я попросив героя дати йому мапи для більш вніматєльної інспекції. Коли герой поліз по папери у свою сідалищну сумку, він знову смикнув ногою, шо дуже уязвило Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. Псіна начала товктися під столом, що на ньому аж задрожали тарєлки. Одна героєва бараболя викотилася на підлогу. Вона гепнула зі звуком «ПЛОМП» на підлогу, прокотилася якусь дистанцію й завмерла. Дєд і я подивилися одне на одного. Я не знав, шо робити. «Ну, торба», – сказав дєд. Герой продовжував дивитися на картоплю на підлозі. То була дуже грязна підлога. І це була одна з двох картоплин героя. «Просто ужас, – сказав тихо дєд і відіпхнув свою тарілку, – ужас». І він не ошибся.