Должен сказати, шо Семмі Дейвіс Младший-Младший – це дуже активна псіна, яка інтенсивно соціалізується зі всіма нашими новими друзями, але такого, шо було тоді, я ше ніколи не бачив. Я поняв, що вона просто влюбилася в героя. «Ви вживаєте одекалон?» – запитав я. «Що?» – «Ви вживаєте одекалон?» Він зробив круговий маневр тєлом, шоб увихнуть від приставань Семмі Дейвіса Младшого-Младшого. «Хіба трішки», – сказав герой, активно захищаючи долонями зад своєї голови від приставучої псіни. «Вона любить одекалон. Він її сексуально надихає». – «О, Іcyce!» – «От вона й пробує занятися з вами сексом. Добрий знак. Дає понять, шо вона вас не вкусить». «Рятуйте!» – надривався герой, бо в той момент псіна вже розвернулася в позу 69. Увесь цей час дєд потрохи відходив від відпочинку. «Він її не любить», – сказав я дєдові. «Так полюбить», – відповів старий і обірвав діалог. «Ей, Семмі Дейвісе Младший-Младший, – гаркнув я. – Сідєть!» І знаєте шо? Вона реально сіла. Прямо на героя. У позі 69. «Семмі Дейвісе Младший-Младший! Ану бистро на своє заднє мєсто! Злазь із героя!» – я подумав, шо вона мене понімає, бо псіна точно зіскочила з героя й прилипла до вікна на другій стороні машини. Може, вона вже злизала з героя весь одекалон і сексуально він її вже не інтересував, а тільки просто як друг… «Перепрошую, ви не чуєте, як смердить?» – спитав герой, намагаючись позбутися влажності на шиї. «Нє-а», – моментально збрехав я. «Тут щось надзвичайно смердить. Так, начебто хтось здох у цій машині. Що ж це може бути?!» «Навіть не знаю», – відповів я, хотя подозрєвав, шо це може смердіти.
Ніхто не здивувався, шо ми потєряли дорогу на половині шляху між львівським залізничним вокзалом і виїздом на Луцьк. «Ненавиджу Львів», – сказав дєд, обертаючись до героя. «Перепрошую, що він сказав?» – спитав герой. «Він сказав, шо вже скоро», – знову відверто збрехав я. «Уже скоро що?» – наполягав герой. Я обернувся до дєда: «Можеш на мене рипіти, але не чіпай єврея». Дєд сказав: «Я буду говорити йому всьо, що захочу, бо він усе одно не пойме». Я повернув голову, шоб героєві було зручніше: «Він сказав, шо вже скоро ми виїдемо на магістраль до Луцька». «А звідти? – поцікавився герой. – Звідти ще далеко до Луцька?» Після цього питання він обережно повернув голову, але Семмі Дейвіс Младший-Младший так і сидів, утупившись у вікно. (Я вам скажу, шо то була добра сука, бо вона ж дивилася у своє вікно, хоча в машині чи ти сука, чи не сука, а можеш усе робити тільки на своїй стороні. Та й пукала вона зовсім небагато.) «Скажи йому, шоб заткнувся, – сказав дєд, – я не можу вести машину, коли хтось збирається теревені розводити». «Наш шофер каже, шо в Луцьку багато гарних будинків», – бовкнув я героєві. «Нам дали багато бабок, – нагадав я дєдові, – і тому він може балакати». «Мені ніхто бабок не давав», – буркнув дєд. «І мені теж, – сказав я, – але комусь вони вже заплатили». «Прошу?» – «Він говорить, шо звідси до Луцька дві години їзди. А там ми знайдемо жахливий готель, щоб переночувати». – «Що ви маєте на увазі, коли кажете „жахливий“?» – «Шо-шo?» – «Я… кажу… що… значить… що… готель… буде… жахливий?» – «Скажи йому, хай заткнеться». – «Дєд каже, шоб ви дивилися у вікно, якщо хочете шось побачити». – «Але що ж то за такий жахливий готель?» – «Та забудьте, шо я це сказав». – «Я ненавиджу Львів! Я ненавиджу Луцьк! Я ненавиджу єврея на задньому сидінні машини, яку я також ненавиджу!» – «Здається, ви не надто впевнені в маршруті». – «Я сліпий, мені давно вже пора на пенсію». – «Та про що ж ви там говорите? І що це за довбаний запах?» – «Шо-шо?» – «Скажи, хай він заткнеться, бо я зараз викину вас на дорогу». – «Про… що… ви… кажете?» – «Або єврей закриє рот, або я зараз усіх нас покалічу!» – «Ми говоримо, шо наш автопробіг буде трохи довшим, ніж ми думали».
Усе це тягнулося довгих п’ять годин. І знаєте чому? Бо мій дєд – це спочатку дєд, а вже потім шофер. Він сам блудив, а потім і сам же сердився. Я намагався трансформувати його гнів на корисну для героя інформацію. «От хрєн!» – казав дєд. А я перекладав: «Він каже, шо, як ви спостерігаєте, багатьох статуй тут нема. Бо то все стояли комуністичні ідоли». «Хрєнов хрєн!» – викрикував дєд. «О, – відповідав я, – він хоче, шоб ви знали, шо та, і та, і он та споруди насправді є дуже важливими». «А чому?» – вставляв запитання герой. «Хрєн!» – кричав у цю мить дєд. «Він не пам’ятає», – переклав я.
«Ви не могли б увімкнути кондиціонер?» – запитав герой за якийсь час. Я моментально відчув сильне приниження. «У цій машині немає кондиціонера», – буркнув я й продовжував пекти сотнями раків на обличчі. «А вікна ми можемо опустити? Тут справді душно, та ще й до того смердить, неначе щось здохло». – «Але тоді вистрибне Семмі Дейвіс Младший-Младший». – «Хто?!» – «Наша псіна, її звати Семмі Дейвіс Малдший-Младший». – «Це такий жарт?!» – «Нє-а, вона точно рвоне з машини». – «Ні, я мав на увазі його ім’я». «Її ім’я», – виправив я його, демонструючи своє бездоганне знання англійських займенників. «Скажи йому, хай зашнурує собі писок», – утрутився дєд. «Він говорить, що псіну назвали на згадку про його улюбленого співака Семмі Дейвіса Младшого». «Єврея», – додав герой. «Шо-шо?» – «Семмі Дейвіс Молодший був євреєм». «Та ви шо, це неможливо?!» – здивувався я. «Новонаверненим. Він навернувся до єврейського Бога. Кумедно». Я переклав його слова дєдові. «Семмі Дейвіс Младший ніколи не був жидом! – заверещав дєд. – Він був нєгром із групи „Рет пек“!» «Але наш єврей у цьому впевнений на сто відсотків». – «Музикант і єврей?! Це якась фігня!» – «Він мені видав таку інформацію». «Дін Мартін Младший! – заревів дєд, обертаючись на заднє сидіння. – Іди сюда, скоро сюда, моя дєвочка!» «Чи можемо ми відчинити врешті вікно? – ніяк не заспокоювався герой. – Я не можу більше витримувати цей сморід!» Мені довелося спекти ще одного, останнього рака на мармизі: «Ну це ж тільки Семмі Дейвіс Младший-Младший. Ця псіна починає дико пукати в машині, бо вона ж не їсть ні транквілізаторів, ні антішокерів, але якщо ми опустимо вікно, то вона точно вистрибне, а нам без неї не можна, бо вона ж сука-поводир нашого шофера, а він же мій дєд. Ну як ви не понімаєте?!»
Усі п’ять годин нашої їзди від львівського вокзалу до Луцька герой пояснював мені, нашо він приїхав в Україну. Він витягнув зі свого чемодана пару речей. Спочатку він показав мені фото. Воно було жовте, пом’яте й трималося купи тільки завдяки скотчу. «Поглянь, – сказав герой, – це мій дід Сафран». Він тицьнув на молодого чоловіка, який, правду сказати, був дуже схожим на героя, так шо можна було подумати, шо це і є він сам. «Цю фотографію відібрали в часи війни». – «У кого відібрали?» – «Ні, не в цей спосіб, вона була тоді зроблена». – «А, понімаю». – «Ці люди, з якими він сфотографований, урятували його від нацистів». – «Шо-шо?» – «Вони… врятували… його… від… на… цис… тів». – «Це було в Трохимброді?» – «Ні, десь поза Трохимбродом. Він якраз уникнув нацистського рейду на Трохимбрід. Там усіх було винищено. Він утратив там своїх жінку й дитину». – «Утратив?» – «Їх убили нацисти». – «Ну, а якшо то було не в Трохимброді, то нашо нам їхати в той Трохимбрід? І як нам знайти цю сім’ю?» Він пояснив, шо ми не шукаємо сім’ї, а тільки цю дівчину з фото. Може, вона ше тут живе.
Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її лиці на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв чоловік, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір’ю, стала позаду. Її батьки нагадували руських, а вона – ні. Вона була схожа на американку. Їй було, певно, рочків із п’ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона й старша. Їй могло бути й стільки, по скільки було нам із героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатична. Її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.
«Я хочу побачити Трохимбрід, – сказав герой, – побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». «Ти зараз був би українцем». – «Саме так». – «Як-от я». – «Напевне, що так». – «Нє-а, ти не був би як я, ти був би зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж з Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». – «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам’ятає». – «Де жили?» – «Штетль – це громада, поселення». – «То чого ж просто не назвати його селом?» – «Я вживаю єврейське слово». – «Єврейське слово?» – «Так, це ідиш. Наприклад, іще шмук». – «Шо за шмук?» – «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». – «Ну, ок, а скажи ше шось». – «Пуц». – «А це що означає?» – «То хтось такий самий, як і шмук». – «Давай ше». – «Шмендрик». – «А це шо таке?» – «Це також такий, як шмук». – «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на мить задумався. «Шалом, – нарешті сказав він, – тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати, – то „шмук“. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а в євреїв стільки ж, щоб сказати „шмук“». Я був шокований, до чого тут ескімоси?!
